Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
ліків, які пахнули креозотом, долила води і нахилилася над хворим.
– Янку, – напівголосно озвалася вона, – потрібно випити ліки.
Він не прокинувся. Делікатно торкнулася його плеча і схилилася над ним.
Тоді побачила, що у нього відкриті очі.
Він був мертвий.
Розділ V
На півдорозі між Радолішками і Нескупою з незапам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність монахів-василіан із монастиря у Віцкунах, заснований ними ж за часів короля Баторія. Млин тепер належав Прокопові Шапелю, якого всі звали по-білоруськи Прокопом Мельником.
Земля довкола не була ані надто багата, ані надто родюча, от така собі житньо-картопляна та переважно належала дрібній шляхті й селянам, але жита Прокопові молоти не бракувало, бо ніякої конкуренції довкола у нього не було, незважаючи на вітряк у литовському селі Бервінтах, що лежало звідси на відстані п’яти кілометрів. Їхнього млина на вісімдесят хат не вистачало, бо литовці вирізнялися винятковою господарністю і не один з них із п’яти десятин трафив зібрати більше, ніж білоруський господар із семи чи восьми.
Так само було і в Нескупій. Тут сиділи москалі-старообрядці, що сюди з Росії колись прийшли. Хлопи всі великі, здорові, працьовиті, для них не було дивиною від сходу до заходу ходити за плугом, а орати так глибоко, що й у Бервінтах так не орали.
У Радолішках же, як то у кожному містечку, були єврейчики, які у незначних кількостях скуповували збіжжя у віддалених селах і для потреб містечка, і на вивіз до Вільна. Від них Прокіп Мельник також діставав роботу, він і не нарікав. Щоб тільки посуха не настала, щоб води у ставках не забракло, то й не було причин нарікати. А в тих краях посуха бувала надзвичайно рідко і мала б тривати невідомо як довго, щоб висушити воду довкола. Ставки, хоч і викопані кількасот літ тому, були солідні, глибокі, кожні десять років їх чистили, щоб не заростали.
Ставків було три. Два верхні й один нижній. Усі густо обсаджені вербами. Нижній мав великий перепад, майже на два сажні, а крім лотка, який пускав воду довкола, були ще два великих стоки на випадок повені. У ставках вигравала риба: плотиці, окуні, миньки, але найбільше пічкурів. І раків не бракувало. У глибоких ямах під корінням, вимитим водою, водилися вони сотнями. Обидва наймити Прокопа, особливо молодший Казик, дуже майстерно навчились їх ловити. Стоїть по коліна у воді й як тільки нахилиться та руку по лікоть або й глибше в нору засуне, то вже рака й тягне.
У самому млині їх ніхто не їв, вважаючи за хробаків, але вже у містечку, в Радолішках, завжди можна було їх продати: і католицький ксьондз, і православний піп, і лікар купували. Особливо їх полюбляв лікар. Волів за візит пів копи[18] раків узяти, ніж два десятки яєць чи три злотих.
За містечком, верст за дванадцять, на фабриці також було чимало любителів раків, але сюди потрібно було потрапити при оказії. Пішки йти задалеко, а старий Прокіп на такі справи коней не давав, хоч коняка був застояний і випасений, як свиня. Фуражу йому, як відомо, не бракувало. Тільки стояв і переступав з ноги на ногу і пирхав, аж
Давня міра величини = 60 штук.