Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
Казика, брали до війська. На його місце Прокіп будь-кого брати не хотів. У млині робота відповідальна, вимагає розважливості й сили. Перший-ліпший пастух до такої роботи не годився. Довго вирішував старий, аж вибір його впав на Микитку Романюка з Побережжя. Батько Микитки мав двох одружених синів, а наймолодший навіть до міста ходив у пошуках роботи. Хлопець здоровий, з головою і навіть закінчив школу.
Прийнявши рішення, у четвер, ярмарковий у Радолішках день, Прокіп вирушив у дорогу. Близько було з млина до тартака, не повна верста. Трактом тягнулися селяни на торг. Одна за одною проїжджали брички та вози. Кожен на них кланявся Мельникові, бо його знали всі. Той і тамтой, не затримуючи коня, розпочинали розмову, із зацікавленням споглядаючи, як старий прийняв знак Божий, що скрутив йому останнього сина Василька. Але на лиці Прокопа нічого не можна було прочитати. Як завжди, у нього були насуплені брови і він ворушив своєю великою сивою бородою.
Нарешті над’їхав і Романюк. Він прибув за покупками, бо віз був порожній, а ззаду сиділа його баба.
Прокіп махнув йому рукою і пішов поряд із возом. Вони потиснули один одному руки.
– Ну, як там вам ведеться? – запитав Романюк. – Добро прибуває, брате?
– Живу з Божою поміччю. Але турботу маю.
– Я чув.
– Не те. Тепер Казика до війська беруть.
– Беруть?
– Та таки беруть.
– То й що?..
– Еге ж. А знаєш, що у мене добрий зарібок. Наймит голоду не зазнає і ще може відкласти.
– Знаю, – підтвердив Романюк.
– Тож я собі подумав, що твій Микита підходив би до такої роботи.
– Чом би й ні.
– Ну, то як?
– Що, як?
– Ну, з Микитою?
– Ага, щоб у тебе працювати?
– Еге ж.
Романюк почухав голову, в його маленьких сірих очках зблиснула радість. Проте відповів байдужим тоном:
– Хлопець здоровий, сильний…
– То й слава Богу, – поспіхом пробурмотів Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку спитати про здоров’я Василя. – Тільки щоб у найближчу п’ятницю прийшов, бо у п’ятницю Казика забирають.
– Це добре, брате, що кажеш. Бо його вдома немає. Бо він тепер аж до Ошмян поїхав.
– Шукати роботи?
– Таж так.
– Але повернеться?
– А чому ж має не вернутися? Зараз із Радолішок поштівку йому надішлю.
– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…
– Я зрозумів.
– Роботи зараз небагато. Я не дам ради без двох наймитів, – додав Прокіп.
– Приїде вчасно.
– То з Богом!
– З Богом.
Романюк потягнув віжки, на що невеликий сивий кінь навіть не звернув уваги, і цілком задоволений собою поринув у глибокі роздуми. Господар подумав, що це було особливим знаком, якщо Мельник серед стількох обрав саме його сина.
Він повернувсь і поглянув на жінку. Серед грубих хусток, замотаних навколо її голови,