Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
покажу тобі, де можна купатися. Це там, біля лісу. Бо тут, у нижньому, небезпечно. Великі ями та вирви. Дідусь Прокіп нікому не дозволяє з того часу, як мій дядько Альбін тут проломився на льоду і втопився. Гайда, ходімо.
– Добре, ходімо, – погодився.
Наталка тоненьким голоском засипала його оповідями. Вони йшли берегом вузькою, добре втоптаною стежкою. Так обійшли стави і досягнули лісу.
Увагу дівчинки привернули гриби.
– Боже мій, – гукала, – скільки ж тут рижиків. Із п’ятниці наросло, бо у п’ятницю з тіткою Зонею ми визбирали всі. Хочеш, позбираємо!.. Щоправда, сьогодні неділя, але якщо для забави щось робити, то не гріх. Сама бабця казали…
За збиранням рижиків між вересом, яким густо заріс гайок, минуло все пополудня. Вони трохи відпочили, а потім, у присмерку, повернулися додому. У саму пору, бо вже кликали до вечері. Зоні й Ольги ще не було з танців, і Наталці довелося допомагати бабусі Агаті. Вони принесли цілий фартух грибів. Щоб не зіпсувались, їх треба було перебрати і залити водою.
Після вечері, коли все було прибране, Прокіп, а після нього й стара, пішли спати до кімнат на другу половину сіней. Наймит Віталіс узяв на руки їхнього сина, каліку Василя, і також заніс до кімнати. Сам повернувся та з-за печі витягнув два сінники, поклав їх на лавках під стінами і сказав:
– Лягай. Сяк-так переночуєш. Мух вже, слава Богу, небагато.
Він позачиняв двері, загасив лампу і ліг. Гість зробив те саме. У великій кімнаті запала тиша. Попервах іще було чути гудіння мух, доки вони не впали в сон, а потім вже тільки з-за стіни долітав спокійний однорідний шум води у млині. Тут було тихо, тепло і добре. І легко засиналося.
Темно ще було, коли їх розбудив скрип коліс, тупіт кінських копит і погукування: люди привезли жито до млина. Із сіней почувся кашель старого Прокопа. Віталіс зірвався, гість також. Засунули сінники за піч.
Прокіп Мельник увійшов і прохрипів:
– Слава Ісусу…
– Навіки, – відповіли йому.
– Чого стоїте? Рухайся ти, чорте, – звернувся він до Віталіса. Заглушку відставити!
Поглянув понуро на гостя і додав:
– А ти що? Берися до роботи! Не чуєш? Люди зерно привезли!..
– Це означає, що ти мене береш на роботу? – радісно запитав прибулець.
– Та вже хай там. Візьму.
Розділ VI
З того часу Антоній Косіба замешкав у млині Прокопа Мельника. І хоч він ніколи не сміявся, а всміхався надто рідко, тут йому було добре, як ніде до цього часу. Роботи він не боявся, ні рук, ні плечей не шкодував, у балачку не полюбляв устрявати, тож у старого Прокопа до нього не було претензій. Зрештою, він навіть був задоволений із нового наймита. Якщо він і нічим цього не виявляв, то лиш тому, що не мав такої звички.
Антоній Косіба виконував будь-яку роботу, яку йому давали. Чи біля засувок, чи біля люка, чи біля ваги, чи біля жорен. Коли щось псувалося, він брався ремонтувати. А те, що він був метикуватий від природи, це завжди приходило йому на виручку. Не раз скоба тріскала або й шестерня з осі злітала, він вже знав, що