Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох
дружині – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.
Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони з неї зробили непорочну діву, покойову тваринку нашого Господа Бога.
Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка – уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: «О чарівне дитя!». Отаке собі жовтороте курчатко й має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.
Любов чоловіка і жінки – шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.
Та й взагалі, що це таке?
Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить він прислухався до пісні вартових. – …Ця мелодія! Німці мають «Фауста», і в англійців є така книжка. А в нас це знає кожен селянин. Збагнути життя йому допомагає якесь чуття, інтуїція.
Що робить наш народ таким меланхолійним? Рівнина.
Вона розпросторилася, наче море, й хвилюється на вітрі, наче море. Небо поринає в неї, наче в море. Вона мовчазно обгортає людину, мов нескінченність. Чужа, як і природа.
Людині завжди хотілося промовляти до неї і почути відповідь. Як крик болю, виривається пісня з її грудей, і, не знайшовши відзвуку, вмирає, як зітхання.
І людській істоті стає тоді незатишно. Хіба вона не належить рівнині? Хіба не рівнина її створила? Хіба рівнина лиш підкорила її собі? Чи рівнина відштовхнула її від себе?
Мовчить рівнина, не дає відповіді.
З узголів’я могили виростає дерево, на його гіллі щебечуть горобці. Може, це і є відповіддю?
Чоловік приглядається до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладовані личинками, чимчикують туди й сюди по теплому піску. Тут у них свій світ. Метушня на маленькому клаптику простору, невтомна боротьба за… За ніщо. Чоловік почувається покинутим, йому мариться, ніби щомиті він може забути про те, що живе.
Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: «Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерті, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя. Якого ти так боїшся. Іди до мене, я кохаю тебе!».
На якусь мить він замовк, а потім знову повів далі свою розповідь:
– Ми з Миколаєю були такими щасливими! Батьки чи сусіди, які бували в нас у гостях, бачили, як верховодила вона в домі, і як усі їй корилися. Челядь, досить їй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мій молодий козачок розбив із десяток тарілок. Наклав їх собі на руки аж до самого підборіддя та й не втримав. Моя жінка відразу ж до батога! «Ну, якщо мене батожитиме сама господиня, – каже він, – то я згоден щодня бити тарілки». Розумієте? І вони обоє засміялися.
Приходили й сусіди.
Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якої нагоди. Усі приходили,