Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох
А пуцьвірок хай собі плаче – країна в небезпеці!
Отаке, скажу я вам. Але ж добре…
Врешті вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собі на канапі, я обіймаю її рукою за плечі. І тут вона прислуховується, чи не ворушиться мале. «Що ти казав?» – питає перегодом. «Нічого, – кажу, – нічого». А серце так болить, запевняю вас.
– Де ж твоя кацабайка, Миколає?
– Ах, ти ж сам бачиш, я в хаті, коло дитини.
Та, певно. Волосся як-будь зібране докупи, одягнена у першу-ліпшу сукню. Хто ж би то одягався гарно в хаті? Справді! Часом я не впізнаю цього вродливого личка. Бо дитина, розумієте… «Коли я причепурюся, дитина мене не впізнає. Хіба ти сам не бачиш?» – «Бачу, все бачу».
Однак щойно гості на поріг, хай дитя собі плаче, скільки влізе. Тоді вона лиш на хвильку забігає до дитячої кімнати, а потім наливає гостям чай, сміється, перемовляється то з тим, то з тим. Чого тільки не робиться в нас для гостей!
Ого! Тільки тоді знову з’являється на світ Божий яскраво-зелена кацабайка із сибірською білкою.
– Повинна ж я бути гарною перед гостями.
От бачите! Якось після довгої перерви я вибрався на ведмедя. Моя дружина саме колише дитину, й коли я цілую її, каже: «Ну йди вже, йди, бо мале збудиш». Що мені робити? Збираюся та й іду.
Мій лісничий бачив ведмедя. Але що це? Доведеться розповісти вам ще одну мисливську побрехеньку. Та хай уже. Потрапили ми в біду – лісничий і я. Один селянин побіг додому, щоб попередити. Що за переполох був у хаті, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидається мені на шию, підносить мені дитя.
А кров, знаєте, тече з голови… дитина кричить… «Йди геть!»
Мій співрозмовник зневажливо пересмикнув плечима.
– Не варта та краплина крові навіть сльози бідного маляти, але… небезпека для мене уже минула, а жінки – істоти дуже практичні. Добре, йду я змивати кров. Лісничий, старий солдат, забинтовує мене. Але що ви собі гадаєте, «запорука кохання» кричить – тепер уже через мою білу пов’язку.
– Йди, йди геть! Дитина почне заїкатися! Геть!
Що тут вдієш? Кидаєшся на ліжко й лежиш сам, як тоді, коли ще й не спізнав жінки.
Чорти ухопили б ту «запоруку кохання»! Хай простить мені Бог мій гріх!..
Чоловік перехрестився, сплюнув і вів далі.
– …Шкуру ведмедя постелив перед ліжком дружини. І що ви собі гадаєте? Вона розкричалася: «Забирайся з тою шкурою, вона нагадує мені переляк мого дитяти». Подумайте собі, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жінки практичні! Жахливо практичні!
– Вибачте, – втрутився я. – Але ви не казали своїй дружині…
– Е ні, то ви вибачте, – не дав він мені говорити, майже люто. Його ніздрі аж роздувалися. – Я казав їй! О!.. Знаєте, що вона мені відповіла? «Добре, а нащо ж тоді діти?» Гадаєте, вона змогла б? Чоловік – може бути тільки рабом такої жінки. Чи одразу ж порушити їй вірність? Ні. А може, стати монахом? Також ні. Що залишається? Лиш дозволити себе топтати. О, був час, коли я свою дитину… зрозумійте?.. Ну ось, наприклад, така сцена.
Курю я собі вранці люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою