Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох
ви даєте такій жінці легкої поведінки гроші або даруєте їй щось, скажімо, хустку чи будь-що інше, кожен плюне у її бік. Продажна курва! Тільки так розуміється це в християнському шлюбі! А про що ж веде мову добропорядна дружина-християнка? Може, про свою жагу? Чорта з два! Про свій ранковий туалет мовить вона та про те, як вбирає та годує її добропорядний чоловік-християнин. Хіба не так?
Любов – це значить: піклуйся про свою дружину, забезпечуй своїх дітей і матимеш за це винагороду – подружнє ложе. І баста! Ось це і є християнський шлюб, чорти б його вхопили. Ось що я скажу.
Просто ганьба, коли в дівчисько закохується і – на, маєш тобі, – народжує дитину. Пфі! А тоді плюйтеся собі скільки влізе… Боже помагай!
Одружуються з кохання, питаю я вас, чи заради попівського благословенну? Ну? Коли б одружувалися заради кохання, то на дідька здалося оте благословення? О! Ось вам моя думка!» – отакий наш панотець.
Усе самотніше ставало мені вдома, і я втікав з хати.
Броджу по полю під час жнив, залажу собі під складені стріхою снопи, курю й слухаю, як співають женці. Іду в ліс до лісорубів, часом вполюю білку. В усьому повіті немає такого ярмарку, на якому б я не був. Та й до Львова їжджу часто, особливо на контракти[11]. Тижнями вдома не буваю.
І врешті-решт приймається як належне те, що я свою жінку… ну, розумієте… тільки коротко, одне слово, дотримуємося норм християнського шлюбу.
Моєму сусідові таке, щоправда, й в голову не приходило. Гадає, певно, що можна змушувати своє серце палати, що Божий день. По пів днини просиджує у моєї жінки, особливо тоді, коли мене немає вдома. Тільки-но я на ярмарок або на полювання, а він уже тут як тут.
– Чи мій друг… – так він мене називає, тож дотримуватимемося цього звертання, – чи мій друг удома?
– Ні.
– О як шкода!
Чуєте? Ото тхір! Умощується й декламує з Пушкіна.
А потім десь у розмові: «Але ж його ніколи немає вдома! Гм…» – «Ніколи!» – тільки й киває головою моя дружина. О Боже! Уявляєте, в усьому йому підтакує. Мовить отак натяками, а він лише хитає головою та співчутливо сопе носом. Про чоловіків каже тільки загально, розважливо й повчально, не зважується одверто ганити, лишень покахикує собі в хустинку.
А мені, подумайте тільки, влаштовує справжній скандал, що я занедбую свою жінку. І яку жінку! Таку чудову жінку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читає Пушкіна, наче молитовник.
Легко казати! Ти маєш її за чашкою чаю, зодягнену в біляче хутро, жваву й веселу, мов білка, а я!.. Ах! Слухайте краще далі.
Отож він перечитує їй купу книжок уголос, а вона собі виношує якісь ідеї і зітхає, коли мова заходить про мене.
Що ж, власне, діється? Що ми заподіяли одне одному? «Ми не розуміємо одне одного», – каже вона.
Ось бачите, дослівно вихопила з якоїсь німецької книги. Дослівно, кажу я вам. Маєте оті ідеї.
Якоїсь ночі повертаюся я додому з Добромиля, з ліцитації, знаєте. Моя дружина сидить на канапі,
Так у Галичині називають пору, коли у повітових містах та в столиці збирається сільська шляхта, щоб укласти угоду з торгівцями, здебільшого євреями, на продаж своєї продукції.