Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох
Але про нього я розповім вам іншим разом.
Якось я поклав до своєї торби трохи хліба, сиру й подався з дому. Розташувався на узліссі для перепочинку. Ірена пішов на поле і накопав бульб, розклав ватру й спік ті бульби у черіні. Ми добре побенкетували.
Блукаючи безмовним темним пралісом, можна стріти вовка чи ведмедя, побачити беркута на гнізді, надихатися вогко-холодним лісовим духом, напоєним духмяними запахами. Можна розкластися з обідом на поваленому стовбурі дерева, спати в гірській печері, скупатися в чорному озері, у якому не сягнути дна і яке ані хвилькою не збрижиться, гладка темна поверхня його поглинає промені сонця й сяйво місяця. Жодних почуттів не залишається, первісні чуття заступають усе: їси, бо голодний, любиш, бо жадаєш…
Сонце заходить. Ірена шукає губки. Аж гульк – край стежини сидить якась селянка.
Вицвіла синя спідниця не прикриває маленьких запорошених ніг. Брудна сорочка, заправлена в спідницю, зсунулася з пліч, стан перехоплений поясом, а з-поза складок, із пазухи проглядають перса.
Вона пахне чебрецем. Обхопила голову обома руками, сперлася на коліна ліктями й задивилася поперед себе. Світлячок сів на її темне волосся. А волосся, нечесане, спливає з-під червоної хустки їй на плечі. Здалеку, на тлі призахідної заграви, її обличчя здається темним, профіль гострий, наче висічений. Її носик із тремкими ніздрями, витончений, наче в орлиці. Коли я гукнув її, вона скрикнула, і крик той теж був схожий на орлиний, зиркнула на мене. Якусь мить її очі були заволочені мовби серпанком, сизуватими сполохами нафтового полум’я.
Її скрик відбивається луною від стрімкої скелі, потім його ще раз повторює лісова хаща, і ще раз далекі гори…
Я стою перед цією жінкою, і мені недалеко до переляку.
А вона схиляється, зриває чебрець й прикриває розпашіле обличчя червоною хусткою.
– Що з тобою? – питаю.
Вона не відповідає, лиш мугикає якусь сумну мелодію, думу, звуки якої, наче сльози скрапують долі.
– Що з тобою? – кажу я. – У тебе якийсь смуток, біль? Вона мовчить.
– То що ж із тобою?
Вона дивиться мені в обличчя, сміється і знову затуляє очі довгими віями, мов чорним серпанком.
– Що тобі бракує?
– Овечого кожушка, – каже тихо.
Я сміюся.
– Почекай, привезу тобі з ярмарку. Вона ховає своє личко.
– Але ж смороду буде! Новий овечий кожушок! Знаєш, краще я привезу тобі сукман[12]. Що ти скажеш на це? З кроликом, чорним… або ні – з білим, молочно-білим хутерком…
Вона глянула на мене здивовано, не серйозно, а саме здивовано, примружила очі, а уста навколо великих білих зубів аж у танок пішли.
Хитринка поволі сповзла з кутиків її вуст на щоки, і раптом бешкетливий усміх засяяв на її личку.
– Ну і чого ти смієшся?
Мовчить.
– Кажи, хочеш сукмана чи ні? З кролячим хутром, молочно-білим хутром?..
Раптом вона встає, обсмикує спідницю й поправляє сорочку.
– Ні, – каже. –
Сукман – довгий верхній одяг.