Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич
Усього шістсот кілометрів. Ніхто грошей не брав, коли дізнавались, що з Афгану. Це я запам’ятав. Останні два кілометри – пішки. Бігом. Так і добіг додому.
Удома – запах тополь, дзвенять трамваї, дівчинка їсть морозиво. І тополі, тополі пахнуть! А там природа – це зелена зона, так звана «зеленка», звідти стріляють. Так хотілось побачити берізку і синичку нашу. Боявся зайти за ріг будинку… Ріг попереду, усе всередині стискається – а хто там, за рогом? Ще рік боявся вийти на вулицю: бронежилета немає, каски немає, автомата немає – як голий. А вночі сни: хтось у чоло цілиться і такий калібр, що півголови знесе… Кидався на стіну… Затріщить телефон, у мене піт на лобі – стріляють! Звідки? Починаєш нишпорити очима навкруги. Втуплюєшся у книжкову полицю… А-а-ах! Я вдома…
У газетах так само писали: вертолітник ікс здійснив навчальний політ… Нагороджений орденом Червоної Зірки… У Кабулі відбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдатів… Афган звільнив мене. Вилікував від віри в те, що все в нас правильно і в газетах пишуть правду, по телевізору говорять правду. «Що робити? Що робити?» – питав я себе. Хотів на щось наважитись, кудись піти. А куди? Мати відмовляла, і ніхто з друзів не підтримав: мовляв, усі мовчать. Так треба.
Ось вам розповів… Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.
Рядовий, мотострілець
– Боюсь починати розповідати. Знову наваляться ці тіні…
Щодня… Щодня я собі там говорила: «Дурна я, дурна. Навіщо це зробила?» Особливо вночі з’являлися такі думки, коли не працювала, а вдень були інші: як усім допомогти? Рани жахливі… Мене приголомшило: навіщо такі кулі? Хто їх вигадав? Хіба людина їх вигадала? Вхідний отвір – маленький, а всередині кишки, печінка, селезінка – усе посічене, розірване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати… Вони кричали завжди: «Мама!» – коли болить. Інших слів я не чула…
Я ж хотіла виїхати з Ленінграда. На рік-два, але виїхати. Померла дитина, потім помер чоловік. Нічого не тримало мене в цьому місті, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрічалися… Тут уперше поцілувались… У цьому пологовому будинку я народила…
Викликав головлікар:
– Поїдете до Афганістану?
– Поїду.
Мені треба було бачити, що іншим гірше, ніж мені. І я це побачила.
Війна, нам казали, справедлива, ми допомагаємо афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство. Про те, що наші хлопці гинуть, якось замовчувалось, ми зрозуміли так, що там багато інфекційних захворювань: малярія, черевний тиф, гепатит. Вісімдесятий рік… Початок… Прилетіли до Кабула… Під шпиталь віддали старі англійські стайні. Нічого немає… Один шприц на всіх… Офіцери вип’ють спирт, обробляємо рани бензином. Рани погано гояться… Допомагало сонце. Яскраве сонце вбиває мікроби. Перших поранених побачила в спідній білизні і чоботах. Без піжам. Піжами не скоро з’явилися.