Між небом і землею. Марк Леви
Лорен і Пол у змові, так просто вони не відступляться.
З гучномовця долинув голос Пола: друг знову запитав, з ким Артур розмовляє. Той попросив усе забути й вибачився за пізній дзвінок. Пол схвильовано запитав, чи все гаразд і чи не потрібно йому заїхати. Артур заспокоїв його – запевнив, що все добре, і подякував.
– Що ж, друзяко, завжди прошу. Буди мене, коли забажаєш, для своїх дурниць – не вагайся. Ми ж компаньйони і в горі, і в радості. Тож коли в тебе таке горе, буди мене й ділися. То мені можна йти спати чи тобі потрібно щось іще?
– Добраніч, Поле.
Обидва поклали слухавки.
– Відвезіть мене до лікарні – і все проясниться.
– Ні, я вас туди не везтиму. Переступивши поріг, я визнаю, ніби вірю в цю абсурдну історію. Я стомився, міс, і хочу спати, тож забирайте мою кімнату, а я ляжу на дивані – ну або ж ви підете звідси. Це моя остання пропозиція.
– О, то я знайшла когось іще впертішого за себе. Ідіть до своєї кімнати, мені не потрібне ліжко.
– А ви чим займатиметеся?
– А вам яка різниця?
– Різниця є, ось і все.
– Я лишуся тут, у вітальні.
– До завтрашнього ранку, а потім…
– Так, до завтрашнього ранку, дякую за вашу щедру гостинність.
– І ви не підете шпигувати за мною до спальні?
– Якщо ви мені не вірите, зачиніть двері на ключ. До того ж якщо ви спите голим, то не хвилюйтеся, я вас уже бачила!
– А хіба ви вуаєристка?
– Нещодавно у ванній, щоб вас не бачити, я мала бути сліпою, а не вуаєристкою.
Артур зашарівся і побажав дівчині доброї ночі.
– Так, добраніч, Артуре, солодких снів.
Артур пішов до спальні й хряснув дверима.
– Божевільна якась, – буркнув він. – Та й історія пришелепкувата.
Він упав на ліжко. Зелений циферблат радіобудильника показував пів на другу. Чоловік спостерігав, як змінюються цифри, до другої години одинадцяти хвилин. Тоді різко підскочив, натягнув в’язаний светр, джинси та шкарпетки і вийшов до вітальні. Лорен сиділа по-турецьки на підвіконні. Коли ввійшов Артур, вона заговорила, не обертаючись:
– Мені подобається цей краєвид, а вам? Саме він спокусив мене на цю квартиру. Люблю милуватися мостом. А ще люблю влітку відчиняти вікно й слухати туманні горни вантажних човнів. Я завжди мріяла порахувати хвилі, що розбиваються об носи кораблів, перш ніж ті проминають «Золоту Браму».
– Гаразд, поїхали, – тільки й відповів він.
– Справді? І яка муха вас укусила?
– Ви спаскудили мені ніч. Горить сарай – гори й хата. Краще владнати питання ввечері, адже завтра я маю працювати. У мене важлива зустріч в обідню пору, тож не завадило б, щоб я поспав хоча б дві години. Поїхали зараз. А ви не квапитеся?
– Ідіть, я до вас приєднаюся.
– Де ви до мене приєднаєтеся?
– Я приєднаюся, запевняю вас, довіртеся хоча б на дві хвилини.
На думку Артура, він і так забагато їй довіряє, зважаючи на ситуацію. Перш ніж вийти з квартири, він перепитав її прізвище. Вона повідомила його, як і поверх та номер лікарняної палати, де має лежати, – п’ятий поверх,