Між небом і землею. Марк Леви
проблем зі слухом нема. Артур же стомився й не розумів, що коїться. Дівчина видавалася дуже схвильованою, а сам він щойно завершив переїзд і хотів тільки, аби його лишили в спокої.
– Будьте ласкаві, заберіть свої речі й повертайтеся додому. І вилізьте вже з цієї шафи.
– Якщо чесно, це не так і просто, я ще не відпрацювала абсолютну точність. Але останніми днями стало трохи краще.
– Що стало краще останніми днями?
– Заплющте очі, я спробую.
– Ви спробуєте що?
– Вийти з шафи. Ви ж цього хочете? Отже, заплющте очі. Мені потрібно сконцентруватися. І стуліть пельку на дві хвилини.
– Та ви зовсім пришелепкувата!
– Припиніть уже хамити, стуліть пельку й заплющте очі. Не сидіти ж нам тут усю ніч.
Артур розгубився й послухався. За дві секунди він почув голос, що долинав із вітальні.
– Непогано. Надто близько до дивана, але непогано.
Він квапливо вийшов із ванної й побачив, що жінка сіла на підлозі посеред кімнати. І поводилася так, ніби все гаразд.
– Ви лишили килими, це добре. Але картина на стіні – жахлива.
– Я вішаю ті картини, які мені подобаються, там, де хочу, а ще я хотів би поспати, тож якщо ви відмовляєтеся сказати, хто ви, нічого страшного. Просто забирайтеся геть, негайно! Повертайтеся до себе!
– Але я і є у себе! Принаймні колись була. Це все так бентежно.
Артур кивнув. Він винаймав цю квартиру вже десять днів, тому повідомив незнайомці, що це таки його дім.
– Так, знаю, ви мій посмертний квартирант. А це навіть кумедно.
– Ви верзете якісь дурниці. Власниця – сімдесятирічна жінка. І що означає «посмертний квартирант»?
– О, як би її потішили ваші слова! Насправді їй шістдесят два, це моя мама, а ще наразі офіційний опікун. Справжня власниця – я.
– У вас є офіційний опікун?
– Так, зважаючи на контекст, мені збіса важко підписувати папери.
– Вас поклали до лікарні?
– Це ще м’яко сказано.
– Мабуть, вони там дуже хвилюються. А про яку лікарню йдеться? Я вас туди відвезу.
– Скажіть, ви вирішили, що я божевільна, яка втекла з психлікарні?
– Ні, але…
– Бо божевільна після шльондри – якось забагато як на перше знайомство.
Чхати він хотів, божевільна вона чи повія, адже був виснажений і просто прагнув поспати. Вона ж не вгавала і продовжувала наступ.
– Якою ви мене бачите? – знову запитала вона.
– Я не розумію запитання.
– Яка я? Оскільки я не бачу себе в дзеркалах, хочу знати, який маю вигляд.
– Схвильована, дуже схвильована, – незворушно відказав він.
– Я маю на увазі фізично.
Артур завагався, а тоді описав: висока, з дуже великими очима, гарними вустами і милим обличчям, що суперечило її поведінці, сказав про довгі руки, які виписували елегантні рухи.
– Якби я у вас попросила вказати станцію метро, ви б розповіли про всі пересадки?
– Даруйте, але я не розумію.
– Ви завжди так детально описуєте