На твердій землі. Улас Самчук
нас навіть у… Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святої інквізиції.
Але де, скажіть, поділася колишня, справжня, запашна з гітарами, соловейками, повним місяцем… І зідханнями. Коли ще стрілялися і вмирали від отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарів.
У моєму випадку це перевантаження відчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надія Петрівна раз-по-раз мусіла кликати мене знизу:
– Павле Івановичу! Телехвон! (Вона полтавка).
Я мусів накидати халат і прожогом бігти до першої площинки задніх сходів, де збоку у ніші дискретно містилось відгалуження телефону, який засадничо мав місце у кухні і був під неподільною контролею генерального штабу Надії Петрівни. Вона мені співчувала, але разом і скаржилась:
– Коли ви нарешті окрутитесь? – казала з виразом щирого докору. – Хоча б залюбився… А то лиш зводить інших.
А на початку травня, як звичайно рано, після нічної зміни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося ніби я садив дерева у якомусь стадіоні, був розтріпаний, як кіт після нічної мандрівки, лежав, потягався, думав про це і те, а далі вставав, мився, голився, на дворі було ясне сонце і співали робіни, я хотів було посидіти на своїй верандочці з томиком доброї лектури, коли знизу долетів знайомий співочий контральто Надії Петрівни:
– Пане Пааавле! Телехвон!
Невдоволений, відложив лектуру і вдався до відомої ніші на сходах.
– Гальо! Данилів! – буркнув до слухавки.
– Добрий день, Павле Івановичу! Тут Зіна! – почув я відповідь.
– А! Дуже приємно! Чим можу служити?
– Слухайте, пане Данилів…
– Слухаю.
– Але слухайте уважно!
– Уважно!
– Тут біля мене гарна, атрактивна дівчина…
– Вийнятково зворушений.
– Яка хоче з вами познайомитись…
– Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?
– Ніяких коментарів. Так чи ні?
– Розуміється – так! До ваших послуг. Де і як можу бачити панну…
– Лену Глідерс…
– Панну Лену Глідерс?
– Вона навідає вас.
– Навідає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.
– Ніяке дихання, це абсолютно серйозно.
– Розуміється. Абсолютно. Коли матиму шану її вітати?
– Завтра. Будете дома?
– Хіба увечері.
– Розуміється – увечері.
– Година восьма?
– Домовлено!
Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зіна, та Зіна з її вольовим носом. І що за агресія, чому так спішно, який сенс, і що це за така малярка, і навіщо я їй здався? Головокружна сенсація, загадкова тема, двадцять чотири години роздумів, огненний знак питання… Я ще ніколи не затратив стільки часу на подібні справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброївся, щоб належно зустріти інвазію і бути у формі, як посадник Лондону