На твердій землі. Улас Самчук
його рухливими кораблями і спокійними причалами, не став місцем мого остаточного оселення. Не можу сказати чому. Коли нам визначаються путі, ніхто не знає, чи має це бути путь Магелана, чи Емануеля Канта, а чи звичайного волоцюги з-під мостів Парижа. Чоловік, який вибрав мене з таборів, у якого я почав працювати, як механік автомайстерні на ім’я Іван Сенишин, не дивлячись на його королівську для мене зустріч, не був призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зійшлися з різних бігунів плянети, з різних заложень душі, ми по-різному бачили кольори, по-різному чули тони. А тому ми мусіли розійтися.
Це мусіло статися з неухильністю смерти чи биття серця. Чи вмів я працювати і чи працював вистарчально? За моїми поняттями вмів і вистарчально, але наші з Сенишиним амбіції ніяк не мирились. Він ніяк не хотів повірити, що я приїхав до Ванкуверу не тільки «доробитися», не тільки мати «гавз», «кару», багато на столі, багато в холодильнику, але також довідатись, хто був Джордж Ванкувер, чого він тут шукав[89], чого сміявся Бернард Шоу, чому плакав паяцо. Для Сенишина подібні проблеми видавалися верхом безглуздя, і я його розумів… Але він не розумів мене.
Взагалі, я не знайшов тут, чого шукав. За професією я майстер корабельного будівництва, але закон вимагав, і я на це погодився, перебути рік у мого ручителя. Я став автомеханіком, спочатку помічним, а згодом фаховим з наміром одного разу стати незалежним. І не кажу, що ця роль мені не сприяла. Я мав що їсти, у що одягнутися і не тільки ладив авта, а й ходив на засідання «Народного дому»[90], помагав ставити «Наталку Полтавку», співав Петра, дописував до «Свободи», залицявся до всіх дівчат і завів старого, надійного, кремової барви, «Олдсмобіля».
По рокові такої чинности я вже почав міркувати про власні дороги, пляанував власне підприємство, Сенишинові це не конче смакувало, він почав дорікати, скаржитись, не хотів мене відпустити. Я не мав наміру з ним сперечатися і, щоб зійти з очей, почав думати про інші місця цієї широкої землі.
Так чи інакше, по двох несповна роках, після не дуже дружньої розмови з моїм господарем, навесну у кінці квітня я залишив Ванкувер. Для Торонта.
У Торонті я мав приятеля таборових часів Степана Снилика. Ми були з ним у контакті, він писав мені пеани про своє Колорадо, не міг нахвалитися своїми успіхами, повідомляв, що туди з’їжджається чи не ціла нова еміграція і після деякого вагання я продав свого «Олдсмобіля», спакував валізи, заручився квитком Транс-Канадської повітряної лінії і пустився ще раз через континент назад. Це була велична увертюра до мого Торонта. Я вертався, як король з іноземних відвідин, завзятюще ламав англійську мову, я читав «Лайф», я розмовляв з пасажирами про Корею, я мав на собі новенький одяг, а в кишені книжку Канадсько-Королівського банку.
У Торонті мене ніхто не зустрічав, але на летовищі Малтон[91] я взяв таксі і направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив для мене приміщення у мого прекрасного
Джордж Ванкувер (
«Народний дім» – світська організація українців у Торонто, що від початку свого заснування 1917 року мала назву
Летовище Малтон (