На твердій землі. Улас Самчук
би ви це назвали?
– Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.
– Ви ж мене так добре знали.
– Як і ви мене. Що власне сталося?
– Мабуть, помилка, – казала вона.
– І ви не могли… перевірити?
– Як було перевірити? – казала вона. – Не було часу. Не було сили. Я боролася… До останнього. Ви знаєте, що все це… Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.
– Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю… Я… Я… не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був… Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний… Я вас люблю! Я вас… вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено!
Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.
– Можливо, нічого не сталося, – проговорила вона по часі.
– Як ви це розумієте? – глянув я на неї.
– Бо я ще та сама, – відповіла вона.
– Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Йорку.
– Бо це правда, – казала вона. – Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняє мистецтво, інакше я б… здохла.
Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом.
– Так. Я та сама. Ви для мене той самий, – казала вона.
– Можете працювати? – запитав я спокійнішим тоном.
– Дуже добре.
– Він розуміє?
– Дуже.
– А як мама? Вдоволена? Напевно.
– Не знаю, можливо. Вона в нас німа. Говоримо на мигах.
У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснене. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення, і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. І я знав, що вона розуміла, і, напевно, так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого океану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами, на щастя, ніхто не цікавився і ми, на щастя, ніким не цікавились. Я вигнав з пам’яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх найінтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену… І завтра її не буде.
– На якій мові говорите? Дома. – запитав я її.
– Англійська. Трохи німецька.
– Лена Соренсен, – відповів я.
– Вам це подобається?
– Це так є. Інтернаціональне. Ми проти інтернаціоналу.
– Можливо, проти. Але ми інтернаціонал.
– А як там мій портрет?[77]
– Висить на стіні.
– Поруч з вашим?
– Ні.
– І не скаржиться?
– Іноді.
– Як саме?
– По-різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.
– І
– А як там мій портрет? – Висить на стіні… – у листі від 26 серпня 1960 року У. Самчук повідомляв Любі Генуш: «Ваш портрет висить над моєю канапою у приймальній кімнаті» (Ф. 195. – Од. зб. 422)