На твердій землі. Улас Самчук
суб’єктів, – відповідав я на це.
– І вам не соромно? – питала вона наступально.
– Невимовно, – відповідав я.
– А чи це стосується до всіх, а чи тільки до мене? – питала вона зі зловіщим натяком.
– Розуміється – до всіх, – відповідав я щиро.
– Якесь моє шосте чуття підказує, що ви все-таки брешете, – посилювала вона свій наступ.
– Ваше шосте чуття виразно займається наклепами, – боронився я розпачливо.
– А мені показували одну обліплену косметиками дівчину і впевняли, що вона має силу порушити ваші засади, – казала вона і одразу схаменулася, бо відчула, що цей натяк може порушити також мою рівновагу.
– Гідні уваги спостереження, – відповів я з виразним натяком, що ця тема мені не імпонує.
Ми танцювали до кінця з настороженою упередливістю і розійшлися трохи наїжено, ніби двоє покараних котів. Після того ми оминали зустрічі. Присутність Лени зменшувала значення відсутности Марти.
І навіть коли Бояри вирішили наймати у мене мешкання, я з досить легким серцем погодився на цю операцію без ніяких особливих докорів сумління. Можливо, в цьому була затаєна задня думка, можливо, на цей раз присутність Марти могла б злагіднити відсутність Лени. Питання, як обійти загрозливі ситуації, було таким настирливим, що забувалися всі інші небезпеки, і от останній вибух стихійних сил був такий вражаючий, що, далебі, поставало питання, чи вдасться їх спрямувати у відповідне річище. Рішала справді одна мить… Тяжка, гаряча секунда, удар кулі, яка летіла, вдарила, але лиш зранила… Але вже завтра може статися криза.
Питання, чи йти на бал, лишалося загрозливо відкритим. А може, справді йти. Порушити мовчанку не тільки задля Марти, а й для себе самого. Минулого року на цьому ж балі, який відбувався в готелі Роял Йорк, ми були разом з Леною, вона прибула тоді з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелі, і ми провели разом дві гарячі, як спрага пустелі, доби. Це був сон, і бал, скажені хвилини, і шалений порив. Це був верх нашої піраміди, тріумф серця, найвищий акорд почувань.
І коли я сьогодні не пішов би туди ж, я опинився б у порожнечі відчаю, а коли піду – знайду порожнечу місця. Мені смертельно не хотілося б втягати до цього Михайла.
Вирішальної суботи одного дня жовтня ми троє, ніби члени однієї родини, заклопотано вибиралися на той самий баль інженерів, який тяжів над нами, ніби знак Зодіаку. Від полудня Марта на сцені одягання, її повно скрізь, не виключаючи і моєї кімнати, вона розбурхано, від голови до ніг, ніби вітер, бушує в цілому просторі, її суконка творить альфу й омеґу цілого битія, її бронзова зачіска хижо, ніби грива лева на статуї перемоги[61], тероризує увагу, її профіль – профіль біблійної Рахілі, а все разом, це різьба богині Ра з головою яструба[62].
Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосфері Марти, наші одяги і зачіски блідли в сяйві її величности.
Вона мені надзвичайно подобалась, головне, коли пишно входила до моєї кімнати,
Статуя перемоги – ідеться про стовп перемоги, Колону Неельсона (англ. Nelson’s Column), монумент на Трафальгарській площі Лондона (Великобританія). Зведено монумент на честь видатного британського флотоводця, віцеадмірала Гораціо Нельсона (англ. Horatio Nelson; 1758–1805), котрий загинув у битві при Трафальгарі 1805 року. Колону прикрашають чотири бронзові леви.
Богиня Ра з головою яструба… – тут У. Самчук помилився. Давньоєгипетська міфологія зображала бога Ра з головою сокола, натомість яструбину голову мав бог Тот.