На твердій землі. Улас Самчук
й людожерами?
– Не забуваю. Мені саме таке товариство імпонує.
– Що вас тут розірвуть?
– Готова на розтерзання.
– А коли ви з’явилися? Маю на увазі Торонто.
– Учора.
– Грішниця! Мій телефон Джі-Ю 3252.
– Звідки могла знати? В телефонній книзі вас ще немає.
– Ціле Торонто знає. Спитайте на вулиці першого газетяра. А де ви зупинилися?
– У Мані.
– Зарубовської? Та, що вперто мене бойкотує? І не каже, за що.
– А може, ви знаєте, за що.
– Я ще не є аж такий ясновидець.
– Ціле Торонто знає.
– То кажіть! То кажіть! Щаслива і радісна, мадам…
– Соренсен.
– Ясно – Соренсен. Нарешті. І щаслива.
– Ясно, щаслива. Може, запропонуєте якийсь коктейль… Для більшого щастя, – казала Лена.
– Вибачте! Розуміється. Що ви п’єте? Чи по-старому?
– На цей раз звичайна віскі. Без нічого.
– Пам’ятайте, що ви між піратами. Розірвуть.
Я кинувся в атаку на віскі, проломив буфетну чергу, роздобув дві склянки «рай» зі содою і льодом (дабл і ще раз дабл!) і вирвався назад – переможний і радісний, по дорозі натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тією самою місією, нагадав мені Марту, побачив Лену, все зрозумів, вдоволено посміхнувся і заняв місце у лавах буфету.
– Павле. Але я просила… – кинулась до мене Лена.
– Чистої. Розумію. Зараз дістанемо ще. Вибачте.
– Добре й так.
– Зараз! Зараз! – метушився я невідомо чому зі склянками в обох руках, оглядався за місцем, і на диво нам пощастило – столик, залитий кольоровою рідиною і заставлений порожніми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у куті під чорною стіною. Я згорнув набік пляшки, паперовою серветкою витер калюжі «севен-ап»-у… – Чи ж не чарівне гніздечко, – захоплено казав я.
– Ідеальне, – сміялась Лена.
– Лиш погляньте, що отам діється, – вказав я на публіку.
– Веселяться.
– Чи ж не бурхлива радість? Бачите, що діється з нашим Торонтом? Чуєте? Розтяжна, степова… Чудово! Отже, за радість! – і ми підняли склянки.
– За радість, – казала Лена.
– Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить «Розпрягайте, хлопці, коні». Тож ви також з Харкова!
– З Харкова – казала Лена.
– І скажіть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже, за зустріч! – і я підняв склянку.
Лена пила також.
– Павле, – казала вона по хвилині надуми. – Я ніколи вас не залишала.
– Мовчіть! – стукнув я по столу кулаком.
– Я вас не залишила, – спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене.
І я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови… Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб бачити їх вираз, але я відчував. Наступило раптове відпруження.
– Мені хочеться когось