На твердій землі. Улас Самчук
мене цього не досить, – повторив я вже сказане.
– Ви гарно вмієте писати… листи. Згода?
– Але ж ви «не вмієте писати».
– Зате вмію читати… І розуміти.
– Це, значить, говорити з порожнечею.
– О, як це суворо сказано. Пам’ятайте, що де б я не була і що б не робила, я буду з вами. Може, це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одруження це найбанальніша справа.
– Не для мене.
– Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалісно. Коли б всі люди так на це дивилися – не було б сімсот мільйонів китайців на землі[80], а в небі не було б спасіння… від цієї повені гріха.
– Таким я є. Я вибрав спротив. Не кількість, а якість.
– Кількість, якість – яка різниця. Головне… Не знаю, як це назвати. Чи це може бути «щастя»? Якщо це є взагалі.
– По-моєму, є. За далекими світами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустріч не був гарний доказ?
– Ви були зі мною щасливі? – питала вона по надумі.
– Ні.
– А чому?
– Бо ми не скінчили початого.
– В такому разі ми маємо ще надію. Коли б скінчили – що далі?
– Розуміється, коли б дивитися крізь такі окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на увазі два бігуни. Якась умовна вічність, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кінця. І не це хотів сказати… Не кінця, а закінчення чи продовження, чи тривання. До кінця всіх кінців, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустріч з вами, з першої хвилини нашого знайомства я відчув приречення. Ми мусіли бути цілістю. Мене не треба переконувати, що ви не були б ідеальною жінкою, матір’ю, дружиною, я не шукав у вас саме ідеального ідеалу, але я шукав і знайшов щось значно більше, чого не висловиш словами, але що виповняє мене по самі вінця і що робить мене щасливим. Може, це і є любов. В кожному разі це одна з найбільших дорогоцінностей, за яку безконечні покоління людей вели, ведуть і будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.
– О, як це гарно, Павле! – вирвалось у неї її знане речення, яким вона звичайно висловлювала своє захоплення.
Наші очі зустрілися, ми дивилися крізь морок одне одному в глибину глибин і хотіли сказати правду правд… Між нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, наші склянки були допиті, збоку далі бушувала цілковито п’яна заля, між нами лишалася недосказаність.
– Чи міг би просити? – перебив я мовчанку.
– А чи ви вже все сказали? – запитала вона.
Мені здавалося, що вона не наставлена на танець.
– Пригадуєте, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали?
– Я помилялася.
– Не можемо все сказати. Не в нашій силі.
– Котра година?
– Скоро кінець.
– Ну, так ідемо.
І ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсім інакше, ніж колись. Я чув її такою, як звик її чути, вона мала своєрідне темпо, дивне дихання, виключні дотики, ми робили засвоєні кроки, посміхалися знаною вибагливою посмішкою… Інколи забувалися, і тоді наші тіла механічно зливалися, я гостро відчував її дихання і биття її серця і при тому не мав сумніву, що вона органічно, навіки, безповоротньо
Ви писали чудові листи… – в архіві письменника зберігається 16 листів до Люби Генуш, датовані 1952–1968 роками.