На твердій землі. Улас Самчук
це ще ускладнялося її особистим приреченням до мистецтва, без сумніву, вона не була лишень гарненьким дівочим тілом з ледве розвиненими горбиками грудей і такою цілющою силою її ніг і цілого містерійного єства, без сумніву, в ній разом з мрією, мільйонерами і яхтами сиділи ще інші чорти з гарячими вимогами світу, слави, безсмертности, задавакуватости, корчів творення і мук родження. Здобути позиції трилінійної вимірливості і разом не затратити однієї прямолінійности – дуже нелегкі завдання молодої, гнучкої, хтиво-привабливої істотки з цією назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне і буденне імення, а разом в якому криється глибинна, надглибинна, підглибинна містика богів і надбогів буття всіх вимірів і всіх просторів… Це непоясниме, і ми даремно намагаємося знайти йому якесь пояснення.
Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомітна мить, час я сливе переродився, тобто не переродився фізично, але дістав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов ідіот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситністю, старанно і пристрасно голитися, отетеріло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалі, розглядати кожного прища на своєму обличчі, мов би це була планета Венера, і я мусів довідатися, чи здібна вона втримати тягар мого існування, мене потягнуло до занудливої, ностальгійної, засадничо легкої, але кривавої і драпіжної музики, певних любовних, звичайно неправдивих фільмів, томливих, просторо завантажених сексом романів і мелодійно, музично-млосних і кабалістично-надхненних віршів. Не знаю, чи яка інша жива істота – кінь, слон чи бегемот – могла б перетравити таку кількість подібних потрав, коли я заводив патефон і годинами дозволяв себе батюжити звуками Малаґени[111], що врізалася в мої пори, жили, тільця крови гарячим приском і творила там шуми верхів’я гір, тиснення глибин океанів і гойдала мною, як кораблем, на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не висказати найбезбожнішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом, залиті алкоголем. Не має-бо шаленішого оп’яніння, як оп’яніння власного кров’ю.
І простір поміж вулицями Маркгам і Шша став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонію своєї істоти, в музику биття мого серця, його хідники видавались іноді тріумфальними килимами, які так чарівно вгиналися під моїми легкими стопами, але не провалювались і трималися твердости бетону. Іноді він видавався мені надто довгим, і тоді я нагло вривався до трамваю з дуже відчаяним виглядом самогубця для того тільки, щоб пролетіти три короткі зупинки, а потім метеликовим стрибком випурхнути і стрімголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотілося блищати – червоним, багряним, золотим – байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного «Ягуара» чи «Скай-Грен Тандер»-а, як це показують
Малаґена (