Айвенго. Вальтер Скотт
Роберт Паризький», він писав, будучи тяжко хворим. У 1832 році Вальтера Скотта не стало, що в різних країнах було сприйнято як величезна втрата для європейської культури.
До історії літератури Вальтер Скотт увійшов як творець історичного роману. Його твори мали яскраво виражений новаторський характер, були дійсно новим і вагомим словом у літературі. Самому авторові вони уявлялися як освоєння літературою величезного материка історії. Цю думку поділяли його сучасники не лише на Британських островах, а й в усій Європі.
Вони небезпідставно вважали його творцем нового жанру. Наприклад, відомий російський критик В. Бєлінський твердив, що Вальтер Скотт «створив історичний роман, який до нього не існував». Це не зовсім правильно: історичні романи писали й до Скотта, і в значній кількості. У Франції на початку ХІХ століття виходила «Нова універсальна бібліотека романів», до якої входила серія «Історичні романи», що нараховувала десятки томів. Ці романи характеризуються поєднанням романного змісту, що розумівся лише як вимисел, і змісту історичного, що розумівся як розповідь про історичні події та історичних діячів. Але цим романам бракувало органічного поєднання цих двох змістів, вони розшаровуються в структурі творів і з’єднуються лише зовнішніми фабульними зв’язками.
Важливо тут нагадати, що починаючи з античності і до середини ХІХ століття історія вважалася не тільки і не стільки наукою, скільки літературним прозовим жанром. її зближали з епікою, вбачаючи близькість у тому, що вони є розповідними мистецтвами (невипадково у давніх греків муза Кліо була їх спільною покровителькою), а головну різницю – у тому, що, як визначив Арістотель, історія розповідає про дійсні події і людей, а епіка – про те, чого реально не було, але могло бути за доцільністю і вірогідністю. Як зазначає відомий вчений Б. Реїзов, ця традиція на початку ХІХ століття ще лишалася в силі, «історія – це все ще література, жанр, близький до епосу й роману, недаремно Гомера вважають першим істориком, а Геродота – Гомером історії».
Вальтер Скотт здійснив органічний синтез роману й історичної прози, як її тоді розуміли. У нього романний та історичний зміст не лише пов’язуються, а й взаємопроникаються, витворюючи цілісну й завершену жанрову структуру. В цьому синтезі, прагнення до якого проявлялися й раніше, полягає чи не головна заслуга письменника перед літературою.
З попередників Скотта найближче до подібного синтезу історії та літератури підійшли автори англійських історичних хронік, і насамперед Шекспір. Скотт спирався на його досвід в усіх своїх творах, у тому числі і в «Айвенго», де особливо відчутні паралелі з «Генріхом IV». Подібно до Шекспіра, Скотт робить учасниками історичних подій представників усіх верств населення – від свинопаса, розбійника і єврея-лихваря до вищих церковних чинів, феодалів і короля, він так само перемежовує «високий» план, де діють сильні світу цього, комічними сценками й жартами, скажімо, блазня Вамби чи веселого