Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох
схибив.
– Такою кулею Штефан убив Довбуша, – додав згодом й ніби злякався власних слів, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидів собі, тож Ґреґор заспокоївся.
– Довбуша? – скрикнув професор. – Того розбійника?
– То був гордий лицар, – заперечив Ґреґор.
– Народ склав пісню про нього, – втрутився я. – Чудову пісню, яка пронизує аж до кісток. У тебе добрий голос, Ґреґоре, заспівай нам.
Парубок підвів погляд на опришка, мовби просив дозволу в старого.
– Та вже співай, – кивнув Микола.
Ґреґор звів очі до стелі й заспівав тужливим гарним голосом:
Гей, чи чули, люди добрі, перед ким то звірі стинуть,
А за ким то молодиці, а за ким дівчата гинуть?
То наш Довбуш, наша слава, то капітан на Підгір’ї,
Красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири.
Ясна нічка в Чорногорі, світить місяць зі звіздочками,
З легінями тисяч двісті квапить Довбуш облазами.
«Що розкажеш, пан капітан? Чи палити, чи рубати, чи якому королеві
Кажеш голов з в’язів зняти?»
«Вража голов не пропаде, заки руська не застила.
Але красна, красна Дзвінка до вечірки запросила».[12]
Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.
– О, молодеча пора! – пробурмотів він. – Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?
Усі глянули на нього. Ґреґор не наважувався співати далі.
– Чому не співаєш, легіню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.
Ґреґор промовчав.
– Так-так, шановні добродії, – підвівся опришок. – Це історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужності, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірності й приязні.
Старий знову поринув у тужну задуму.
– А зараз уже немає розбійників? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.
– Розбійників? – опришок зневажливо стенув плечима.
– Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.
– А кого ви тоді називали справжніми розбійниками? – не вгавав професор.
– Людей відважних, – відповів задумливо старий, – які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупості, як євреї. Яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.
– Щось
Автор зробив довільний переспів балади Ю. Федьковича «Довбуш». –