Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко
Леонідом столика наблизилася одна з працівниць їдальні – молода миловида жіночка, яка зазвичай або сиділа на касі, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений із сухофруктів компот, принесений з кухні у не менш облупленій каструлі. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захваті від поведінки зеленоокої дівчини, яка при її наближенні, не сказавши більше жодного слова, кинулася у прохід, що вів на кухню.
– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жіночка і звернулася до борттехніка: – Чий це чайник розкокали?
– Це мій, не переймайтеся, – поспіхом завірив він.
– Скільки не проси постояльців не тягати посуд від нас у номери й назад, а все одно тягають! – зітхнула касирка. – Ну, що ж із вами поробиш?
– Та не виносив я посуд звідси…
– Збирай потім порожні тарілки й особливо склянки, де ви їх кидаєте!..
– Повторюю, нічого я звідси не виносив. Це мій чайник для заварювання зеленого чаю.
– У нас лише чорний чай, зеленого не тримаємо.
– Отож я й заварюю…
– Прибирай тепер за вами!
Зрозумівши, що жіночку не переспорити, Леонід розсудливо замовк. Тоді касирка спитала:
– Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?
– То це?..
– Донька це моя, хто ж іще.
– А-а-а… Ну-у-у… – борттехнік якось непевно знизав плечима.
– То що ж?..
– Та-а-а… Втішала, що буде у мене новий заварювальний чайник і… – він трохи подумав, перш ніж уточнити: – І-і-і… нібито й не зовсім втішала. Верзла якісь нісенітниці, не надто зрозумілі, тому я…
– Що за нісенітниці?
Він знову знизав плечима.
– Ну, я ж їй задам! – касирка рішучо підібгала губи.
– Навіщо ви так?
– А щоб знала, як до відвідувачів чіплятися зі своїми вибриками!
– Вона говорила дивні речі.
Жіночка зміряла Леоніда оцінюючим поглядом, на півхвилини напружено замислилася й нарешті пояснила:
– Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловіка мого, через Володю. Він циган, отож дочка надумала собі бозна-яких дурниць і тепер принагідно вдає із себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрі разом працювали, просто я кинула грати після пологів, тоді як мій Володя…
– То вона циганка?! – не витримав борттехнік.
– Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Ті нісенітниці, що вона тут вам, мабуть, намолола, – плюньте й розітріть.
– Але ж ви навіть не знаєте, про що вона говорила!..
– І знати не хочу! Бо все це глупство, виїденого яйця не варте.
Тут до їдальні увійшла прибиральниця зі шваброю, обмотаною драною ганчіркою, й заходилася згрібати попід стіну друзки чайника й розмоклі чаїнки. Леонід сходив до каси, приніс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потім з меланхолійним виглядом доїв суп, поганяв по тарілці величезний шматок пшоняної каші, подряпав виделкою кулінарний шедевр, який в тутешній їдальні називався «хлібним»