Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко
складу розформували, решті запропонували перевестися до Києва. Отак сімейство Гайдамаків-Уханьських й опинилося в Києві. Щоправда, попервах Леоніда запроторили до наземної служби, проте невдовзі запропонували місце борттехніка на «Ан-22». Колектив був новий, усі якось швидко знайшли між собою спільну мову, тільки один Гайдамака не вписався у цей екіпаж. Нібито й по роботі та в побуті ніхто до нього претензій не мав, але стосунки з колегами у нього не налагоджувалися – і край!
Відкритих конфліктів іще жодного разу не спалахувало, сьогоднішня сварка зі штурманом Маратом стала першою. Зазвичай польоти проходили простіше: дістали наказ, здійснили переліт, відпочили, повернулися додому, знов відпочили… Щоправда, хлопці з екіпажа (за винятком Леоніда) випивали, але помірно. Так і літали у трикутнику «Київ – Харків – Львів», дуже рідко, буквально пару разів моталися з Києва до Ленінграда чи до Кишинева. Але таких нудних рейсів, як теперішній, не було вже давненько.
Почалося, мабуть, з того, що біля свого під’їзду борттехнік зустрів Марата. Виявляється, навпроти жила теща штурмана, у якої він тимчасово квартирував, позаяк удома дружина затіяла ремонт. Привіталися й розбіглися. Однак ввечері Марат завітав до Леоніда додому і попросив:
– Послухай-но, підкинь мене завтра на роботу, бо через ремонт і переїзд до тещі я вже двічі запізнювався. Наш командир Володимир Михайлович попередив, що коли спізнюся ще раз – будемо прощатися. Так і сказав!..
– Гаразд, – погодився Леонід, – тільки не спізнюйся.
– Та нізащо!..
– Домовились.
Вранці Леонід чекав на Марата хвилин двадцять, потім потрапили у затор і забарилися іще на чверть години. Марат одразу втік до зали очікувань, а Гайдамака ще деякий час паркувався. Через тривалу затримку їхній екіпаж відправили не до Кишинева, як було заплановано, а до Ростова-на-Дону, та ще й на «Ан-12» полетіли, й наостанок, через жахливу негоду, застрягли у пункті призначення на цілих три дні. Весь цей час члени екіпажа пиячили і вовком дивилися на бортінженера, якого звинувачували в усьому, що сталося: адже розповісти про те, що насправді запізнення сталося через Марата, Леонід не вважав за пристойне.
Пізно ввечері снігопад нарешті припинився. Аеродром розчистили, льотні смуги підготували до роботи. Вночі прийшла рознарядка – перевезти до Харкова якесь обладнання. Проте оскільки екіпаж, за виключенням непитущого борттехніка, іще не встиг протверезіти, це завдання довірили їхнім колегам. Непитущим.
Святковий ранок Дня Радянської Армії і ВМФ зустріли з новими надіями. Справді, годин через п’ять надійшла інша рознарядка – на літаку-лабораторії «Ан-12» перекинути зовсім неподалік, усього лише в Єйськ, обладнання та людей. Тепер уже екіпаж був готовий попрацювати на совість. Ще й як був готовий – просто-таки рвався в небо, аби лише подалі від обридлого Ростова-на-Дону… хоч би до дідька лисого!.. Як раптом радість сповзла з облич через категоричну заяву борттехніка:
– Командире,