Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко
земний і реальний, що… Ну, куди тобі літати?! Яка з тебе пташка чи «хмара в штанях», коли ти обома ногами на землі стоїш так міцно й непохитно, немов скеля?! Ні-ні, не видумуй: ти можеш бути, скажімо, вченим – математиком, фізиком, хіміком чи ким там схочеш!.. А не хочеш вченим – станеш інженером. Але письменником?! Облиш…
Далі в ленінській роботі «Партійна організація та партійна література» Спартак вичитав наступну думку Вождя світового пролетаріату: літератор неодмінно має бути партійним! Це насторожувало. От, наприклад, подивитись на тата Андрія: його батька – діда Федора Леонтійовича Сивака – розстріляли як «ворога народу», хоча він був відданим тілоохоронцем товариша Косіора, пам’ятник якому стоїть[7] у скверику на вулиці Артема. Косіора теж розстріляли, але йому хоч би монумент встановили! А щодо діда Федора навіть невідомо, де його поховали… Тим не менш, тато Андрій всіляко вдає із себе вірного ленінця й навіть став секретарем парторганізації. Бо інакше, мовляв, його запідозрять у нелояльності до влади і всіх їх знищить КДБ. Разом зі Спартаком, між іншим… То що, без членства у такій Партії він не стане літератором?!
Але найбільше розхолоджували відповіді родичів. Поговорити з львівським дядьком Рафкою ніяк не вдавалося: окрім бардівських пісень (найбільше – «двох Юріїв», Кукіна і Візбора), він з племінником не розмовляв ні про що інше. Запорізький дядько Льоня був відвертішим:
– Племінничку, ти що ж таке собі надумав?! Та хто ти такий?! Ганчірка! Шмаркач! Слинько! Мамусин синочок улюблений!.. Та я в твої роки грозою всього Подолу був!!! А ти… Та щоб стати письменником, треба їхати в Москву і в Літературний інститут поступати! А там знаєш, який конкурс?.. О-о-о!.. А в Києві письменником не станеш. Отож витри шмарклі, забудь і марш до мамунечки під спідницю!!! Там і сиди й не висовуй звідти носа.
Почути таке Спартакові було тим більш образливо, що ім’ям рідного дядька він назвав головного героя «Польоту в один кінець». Але якщо ні, то ні – що тут поробиш!.. Далі настала черга батьків. Тато Андрій завів свою звичайну, а тому дещо набридлу пісеньку:
– Ти безталанний. Талановиті діти коли виходять? Коли батько старий, а мама молода. У нас із твоєю мамою різниця всього лише сім років, а не двадцять і не тридцять. Отож у тебе не може бути таланту. І не думай!..
Нарешті мама Гатя заперечила доволі жорстко:
– Синку, щоб вступити до Всесоюзного літературного інституту в Москві, треба мати великий блат. У нас серед далекої ленінградської мішпохи є такий собі дядя Додік Ґрінбаум, він теж нафантазував колись, що стане письменником, навіть завів особливий такий зошит, до якого занотовував власні думки, що здавалися йому мудрими. Мріяв, що колись видадуть таку спеціальну книженцію – «Мудрість Давида Ґрінбаума». Давно це було, десь майже по війні. Отож цей шлепер аж п’ять разів намагався вступити до літінституту, щоразу провалювався, а тоді озлобився на весь світ, зіпсував життя собі та своїм батькам… Тобі що, хочеться поневірятись
Пам’ятник Станіславу Косіору в Києві розташовувався у сквері на перетині вулиць Артема та Глибочицької у 1970–2008 роках.