.

 -


Скачать книгу
поезією, а третій вимір поезії – вигадка. Адже нам зовсім не відомо, – коли звернутися до великих прикладів, – як жилося, радісно чи тяжко, Йоганнові Себастіанові Баху або Вольфгангові Амадеєві Моцарту. У Моцарта ми вбачаємо надзвичайно зворушливу, милу грацію рано дозрілого генія, а в Баха – повчально-втішне погодження зі стражданням і смертю як з батьківською волею Бога, але це знання про них ми винесли не з їхніх біографій чи з фактів їхнього приватного життя, що дійшли до нас, а тільки з їхніх творів, з їхньої музики. Далі, до того Баха, біографію якого ми знаємо і образ якого склали собі з його музичних творів, ми несамохіть доточуємо і його посмертну долю: у своїй уяві немов бачимо, як він ще за свого життя знав і мовчав, усміхаючись, що зразу ж після смерті всі його твори забудуть, а рукописи їхні підуть на макулатуру, що замість нього один із його синів стане «великим Бахом» і досягне успіху, що після свого воскресіння його музика зіткнеться з непорозуміннями і варварством фейлетонної доби тощо. Так само ми схильні приписувати чи накидати ще квітучому, поринутому у вир творчої праці Моцартові свідомість того, що йому буде затишно в обіймах смерті, ранню певність у своїй приреченості. Там, де лишився твір, історик не може діяти інакше – він розглядає той твір разом з життям його творця, як дві нероздільні половини живого цілого. Так ми робимо з Моцартом чи з Бахом, так ми робимо і з Кнехтом, хоч він належить до нашої, принципово «нетворчої» епохи й не лишив після себе «творів» у такому значенні, як ті майстри.

      Коли ми пробуємо описати життя Кнехта, то тим самим пробуємо й витлумачити його, і коли нам як історикам дуже шкода, що про останні його роки майже немає цілком певних відомостей, то саме легендарність цих останніх років Кнехтового життя й додала нам мужності взятися за цю справу. Ми беремо на віру цю легенду й погоджуємося з нею, байдуже, чи це правда, чи тільки повчальна вигадка. Так само, як ми не знаємо, де і в якій сім’ї народився Кнехт, ми нічого не знаємо і про його кінець. Але ми не маємо ніяких підстав вважати, що цей кінець міг бути випадковим. Життя Йозефа Кнехта, наскільки воно нам відоме, постає перед нами як чіткий ряд дедалі вищих щаблів, і коли в своїх здогадах про його кінець ми залюбки приєднуємось до легенди й беремо її на віру, то причина цьому ось яка: те, що каже легенда, на нашу думку, могло б бути останнім, завершальним щаблем його життєвого шляху й цілком випливало б з усіх попередніх. Признаємося навіть, що перехід цього життя в легенду здається нам органічним і виправданим, так само як ми нітрохи не сумніваємось, що світило, яке зникло з ваших очей, «зайшло», існує далі. У тому світі, в якому ми, автор і читач цих рядків, живемо, Йозеф Кнехт досяг і доконав найвищого, що тільки можна собі уявити: як Magister Ludi він був вождем і взірцем для тих, хто служив духовній культурі чи прагнув їй служити, він зразково беріг і примножував духовну спадщину як первосвященик храму, святого для кожного з нас. Але він не тільки досяг рівня Магістра, не тільки посів місце на вершині нашої ієрархії, а її пішов далі, переріс його такою мірою, про яку ми лише можемо шанобливо


Скачать книгу