4 3 2 1. Пол Остер
а потім чекати, чи зробить і йому Господь щось погане, щось лихе й особистісне, яке послугує чіткою ознакою свідомої відплати: зламана рука, висип фурункулів на обличчі, укус скаженого собаки. Якщо Господь не покарає його, то це означатиме, що Він щез тоді, коли замовк голос, а оскільки вважалося, що Господь присутній повсюди, в кожному дереві й в кожній травинці, кожному подуві вітру та кожному людському почутті, то це означало, що казати, наче Він кудись зник не мало жодного сенсу. Він неодмінно мав би бути з Фергюсоном, бо Він був одночасно в усіх місцях, а якщо Його не було в тому місці, де зараз перебував Фергюсон, то це могло лише означати, що Його взагалі не було ніколи й ніде, що насправді Його ніколи не існувало, і що голос, який Фергюсон прийняв за голос Бога, був нічим іншим, як його власним голосом, котрий промовляв до нього під час розмови з самим собою.
Першим актом непокори стало те, що Фергюсон порвав бейсбольну картку з Тедом Вільямсом, безцінну колекційну картку, яку Джефф Бальсоні на знак вічної дружби й співчуття всунув йому в руку через два дні після його повернення до школи. Як то було огидно – знищити такий подарунок, який то був сором – відвернути очі від місіс Костелло, вдаючи, що він її не бачить, а тепер, коли він був в Гіл’ярді, яка то була ганьба – вперто продовжувати свою кампанію свідомого самосаботажу і, спираючись на свої «успіхи» в попередньому році, зреалізувати нову схему дратівливо непослідовних результатів, стратегію, як на нього, значно ефективнішу, аніж чистий провал. Наприклад, вірний на сто відсотків результат в двох контрольних з математики підряд, потім двадцять п’ять відсотків у наступній, потім – сорок, потім – дев’яносто, а наприкінці – катастрофічний нуль, зеро! Всі губилися в здогадках, і вчителі, і учні, вже не кажучи про його бідолашну матір та решту родини, однак хоча Фергюсон і продовжував плювати на всі правила відповідальної людської поведінки, жоден пес не вкусив його за ногу, жоден камінь не упав йому на стопу, жодні двері, зачиняючись з розмаху, не розбили йому носа – схоже, Господу було зовсім нецікаво карати його, бо Фергюсон лиходійствував ось уже майже рік, а Господа й близько не було видно.
Здавалося, це мало б вирішити питання раз і назавжди. Але цього не сталося. Якщо Бог не хотів карати його, то це означало, що Він не міг його покарати, а отже Його просто не існувало. Принаймні, так припустив Фергюсон, але тепер, коли Господь мав ось-ось зникнути для нього назавжди, він запитав себе: А що, як він вже покарав мене достатньою мірою? Що, як смерть його батька була покаранням масштабу такого грандіозного, трагедією з такими жахливими й тривалими ефектами, що Бог вирішив оберігати його від будь-яких подальших покарань в майбутньому? Такий варіант виглядав цілком імовірним, жодним чином не беззаперечним, але можливим, одначе через те, що голос мовчав уже багато місяців, Фергюсон ніяк не міг підтвердити свою інтуїтивну здогадку. Господь образив його, і тепер щосили підлабузнювався до Фергюсона, поводячись з ним із