4 3 2 1. Пол Остер
обов’язків, який накотився на неї в перші дні її вдівства, став скоріше не важким тягарем, а бажаним відверненням, способом не думати про пожежу кожної хвилини свого тодішнього життя. Слід подякувати Богу, додала вона, за всі оті кінофільми, за темряву кінотеатрів в оті зимові дні і за можливість зануритися в ілюзорний світ отих нехитрих вигаданих історій, слід також подякувати Богу й за те, що ти у мене є, Арчі, мій маленький хоробрий чоловічку, моя непорушна скеле, мій якір, бо дуже довго ти був для мене єдиною живою людиною у всьому світі, бо що б я без тебе робила, Арчі, заради чого жила б, і чи змогла би жити далі взагалі?
Поза сумнівом, в ті місяці вона була напівбожевільною, сказала матір, напівбожевільною жінкою, яка жила на цигарках, каві та регулярних викидах адреналіну, але коли проблеми зі школою та житлом були вирішені, вихор ослаб, а потім взагалі ущух, і вона занурилася в тривалий період роздумів та спогадів, то були жахливі дні, жахливі ночі, то був час душевного оніміння й нерішучості, коли вона зважувала одну можливість за другою і намагалася уявити, куди заведе її майбутнє. В цьому відношенні їй поталанило, сказала матір, поталанило в тім, що вона була в змозі обирати альтернативи, але річ була в тім, що тепер у неї були гроші, такі гроші, що їй і не снилося, двісті тисяч доларів за одне лише страхування життя, вже не кажучи про гроші, які вона виручила з продажу будинку в Мілберні та студії «Роузленд Фото», плюс додаткові суми за продані домашні меблі та студійне приладдя. І навіть після того, як вона витратила тисячі доларів на нові меблі та на річну оплату навчання Фергюсона в приватній школі і оплатила наперед оренду житла, у неї лишилося достатньо коштів, щоби нічого не робити наступні дванадцять-п’ятнадцять років і жити за рахунок свого загиблого чоловіка аж до того дня, коли її син закінчить коледж, а може, і ще довше, якби знайшла метикуватого біржового гравця, який допоміг би їй інвестувати гроші в ринок цінних паперів. Їй було тридцять три роки. Вже не новачок у житті, але й не тертий калач. І хоча їй було приємно розмірковувати над тим, що в кінцевому підсумку все склалося для неї вельми вдало, було приємно усвідомлювати, що вона в змозі байдикувати всю решту життя аж до старості, якщо захоче, в міру того, як минали місяці, а вона продовжувала розмірковувати й байдикувати, здебільшого проводячи час за тим, що чотири рази на день мандрувала туди-сюди Центральним парком, відвозячи Фергюсона до школи вранці й повертаючись додому, а потім забираючи Фергюсона зі школи й знову повертаючись додому; інколи ж вранці вона не могла стриматися – і знову сідала в автобус і поверталася до Вест-сайду, де проводила ті шість годин, протягом яких Фергюсон навчався в школі, розгулюючи вулицями, заходячи до магазинів, обідаючи на самоті у ресторанах, ходячи наодинці в кіно і до музеїв. Але після трьох з половиною місяців цієї рутини, після якої настало химерне пустопорожнє літо, яке Роза провела в орендованому будиночку на джерсійському узбережжі зі своїм сином, де більшість