Мисливські усмішки. Остап Вишня
цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:
– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
«Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».
Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого – клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).
Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д. і т. ін.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим{1}. Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути – силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія{2} та інших Гомерів{3}. А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він – на Рим, я на – Шенгерієвку.
Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало»{4}.
Приїхав додому.
– Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.
Так й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель.
Про гонорар од того хворого говорити не буду.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився –
Моя автобіографія.
Уперше надруковано окремим виданням: Моя автобіографія. – Х.: Книгоспілка, 1927 [обкладинка й малюнки художника Л. Сидорова].
У пізніших виданнях (після репресії Остапа Вишні) твір друкувався із значними скороченнями й редакторськими правками. У виданні 1956 р. та в інших навіть багатотомних перевиданнях сталися зміни в реченні: «Власне подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків Фон Рот, де мій батько був за прикащика» (замінено так: «мій батько працював на панів»).
Вилучено було з тексту такий фрагмент: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до “Просвіти”, а з “Просвіти” на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх…» і т. д. Імена репресованих письменників-сучасників теж були вилучені.
…