Музика води. Том Бойл

      Того вечора вона знаходить на своїй подушці медальйон. Золотий, у формі сердечка. По краях пустують купідони. Відкриває його. Усередині портрет. Вона впізнає себе, оголену до пояса. А поруч неї, виставивши руку впоперек її грудей у спробі соромливо їх прикрити, Ґлеґ. Ну а хто ж іще?

      Без прикрас

      Вони приходять по нього глупої ночі, наче демони чи привиди. Їх троє. Ножі, кинджали, криві шаблі, мушкети. «Підводься, рабе». А голос гортанний і безжалісний. «Алі хоче тебе бачити». Йому снилася Шотландія, смарагдові схили, студені озера та сріблястий лосось, що заввиграшки йде проти течії коло порогів, – там, де Ґела вливається у Твід. А тепер, коли його видерли зі сну, неначе немовля з утроби, у грудній клітці раптом стрепенувся нутряний, первозданний жах. «Фатіма», – думає він. Усе, догрався. Одразу ж крутить у животі, шибає у піт, пучить, охоплюють почуття провини та страх. Його піддадуть випробуванню вогнем? Затаврують літерою «А» на грудях?[31] Ні, звісно ні. Тут панує раннє середньовіччя. Тож швидке правосуддя й незабарна відплата – синоніми. До біса витребеньки на кшталт суспільного осуду. У цій системі нема місця перевихованню. Брехуну відрізають язик, злодію відрубують руку… А перелюбнику?

      Його хапають під пахви. Грубо шарпнувши, піднімають на ноги і штовхають крізь завішений проріз намету, женучи просто на сімох нарколептичних вартових, що розтяглися горілиць біля входу. «Валла! – горлають ті. – Шайтан! Сучий син!» Нічне повітря сухе, наче вівсяний коржик, і напрочуд холодне. Він відчуває, що тремтить. Ескорт у нього за спиною напівголоса жартує, їхні ноги шарудять по піску, а зброя подзенькує та побрязкує, немов пересувний арсенал. Може, спробувати врятуватися втечею – а чи зібратися з духом і з’явитися на правіж? Коли йому було вісім, вони із братом підпалили курник. Адам затявся – не я. А Мунґо не став відпиратись – і зловив таких насрачників, що розтопили б залізо й розплавили камінь. Пам’ять про те, як його тоді віддубасили, і донині зудить у сідницях та стегнах, глибоко вживлена в нервові закінчення й вузлуваті волокна м’язів – її не осягнути розумом і не описати словами. Тож він раптом наважується: треба тікати.

      Та, на жаль, хлопці, які йдуть за ним назирці, – воїни елітної кавалерії Алі, знані за свою відвагу, рішучість і швидкість реакції. Тож перш ніж він встигає хоч би просто вискочити з їхньої «коробочки», його перечіплюють устромленим межи ноги мушкетом, і той опиняється долілиць на піску. Уже знайомі руки хапають його під пахви, піднімають, наче п’яницю чи малюка, який ще тільки вчиться ходити, і ведуть спокійним, стихлим табором – повз стриножених коней,