Музика води. Том Бойл
Джонсона бурчить із кутка:
– Авжеж не гірша за будь-яке пійло, що на нього коли-небудь спромагалися ті картопляні душі. І навіть краща. Те, що ви п’єте, містере Парк, – це пиво сулу. Су-лу. Палений солод сорго і найчистіша джерельна вода. Зброджене й витримане точно за старовинним рецептом, який плем’я тримає в суворій таємниці. Слухайте, містере Парк, – адже тут колиска цивілізації! Так чи інак, а все ж хто, по-вашому, розселився по цій планеті раніше – ми чи якісь там збляклі ірландці? Оце справжнє пиво, братухо.
У дикції Джонсона вчувається щось нетипове. Слова мляві й пожовані, а тон задерикуватий. Сам же голос навіть нижчий, ніж зазвичай – такий долине хіба з водопою літньої ночі. Може, останнє коло калабаша було зайве?
– Ти п’яний, Джонсоне?
– П’яний? – перепитує той, і його бас шкребе по дну. – Так, чорт забирай. П’яний, мов емір.
У ту ж мить особливо лютий шквал струшує долівку із землі й бамбуку над ними, і хмара піску вибухає їм просто в обличчя зарядом картечі.
– «Дміть, вітри, хай полопаються щоки! – реве Джонсон. – Шалійте! Дміть!»[33]
У голові першопрохідця саме визрівала думка – щось пов’язане з тією обставиною, що він уперше за майже шість місяців залишився без нагляду. Та через раптовий шквал і Джонсонів вигук вилетіла звідти ще до народження. А крім того, хтось щойно передав йому гарбуза-горлянку.
Хорошу людину за бортом не полишиш
Коли вони вперше запримітили його, то гадали, що той мертвий уже не перший день. Підборіддя та кисті рук вмерзли у брилу льоду, а слизова оболонка очей перетворилася на шугу. Він бовтався, мовби шматок плавнику, а чорні води Темзи плескалися довкола вух та плечей.
– Що воно таке, Ліаме?
– Не знаю, Шеме. Схоже, мрець – утопленик.
Шем Леґґоті та Ліам Мак-Клюр були рибалки. Шість днів на тиждень вони ставили неводи на лосося й осетра, які заходять у гирло річки з припливом. Рибини запливали в сіті, застрягали зябрами у тридюймових[34] чарунках і билися не гірше, ніж об лід. Інколи виходило вирватися та втекти. Як уже карта лягала. Того вечора, коли вони тягли сітку, та була не такою, як завжди. І справа навіть не у вазі – добрий осетер може сягати п’яти сотень фунтів[35], а також мати десять футів[36] у довжині – йдеться про те, яке в них з’явилося відчуття. За комір убирався колючий вітер. Руки саднили. Мо’, то плавуча крижина? Колода? Шем засвітив ліхтар, щоб з’ясувати це – а там він, розбухлий, мовби мертвяк триденної давнини.
– То, значить, усе ж утопленик. Та ще й мерзлий.
– Так і є.
– Що ж. Відчепімо небораку і забудьмо. Не наша це справа.
Вони смикнули сітку. Коли потопельник вступив у контакт із носом човна, то з тріском гупнувся головою об дошки – як-от коли дерево б’ється об дерево. І видобув: «Гик».
– Що-що, Ліаме?
– Я нічого не казав, Шеме.
Коли
Вільям Шекспір, «Король Лір», переклад Максима Рильського.
~ 8 см.
~ 227 кг.
~ 0,3 м.