Музика води. Том Бойл
і гадки не мав, що він повстав із мертвих. І Нед Райз не збирався виводити їх із цієї омани.
А тому він тут, у рибній крамниці братів Леґґоті в Саутварку, – дихає риб’ячим смородом, розбирає, краючи, холодну безкровну плоть серед хаосу німих, заціпенілих очей. Шем та Мак-Клюр витягли його з ріки, на три чверті мертвого, а потому тиждень няньчилися з ним, допоки він не очухався. Імпресаріо залишився без копійки, звільнившись від баласту штанів, черевиків і підкалитки у відчайдушній спробі залишитися на плаву. Ті запропонували йому роботу та місце, де можна було ночувати. Уху й чорний хліб двічі на день. Ліам позичив пару штанів. «Гаразд», – сказав на це Нед.
Не те щоби Райз відплатив їм невдячністю – але не з того він тіста, щоб бути рибалкою. Сіті вислизають із рук, кочети собі на умі, Нед боїться води, човнів і причалів, а від запаху риби просто верне з душі. Він заледве вміє плавати. А до того ж по горло ситий їх нудними розмовами та ще нуднішим життям («Та-а-ак, – констатує Ліам, посмоктуючи люльку з виглядом мудреця, – штормом її або нажене, або вижене») і тужить за гральними столиками, кав’ярнями, «Свинею й сифілітичкою» та «Головою полівки». Саутварк – це всього лише гнійна клоака, огузок землі. Як можна сподіватись піднестися в цьому світі, коли ти застряг у рибній крамничці у Саутварку? Він обрубує голови та плавці. Його охоплює гнітючий настрій.
А потому одного дня, коли він здирає щитки та шкіру з тупорилого осетра, у нього з’являється ідея. Скромна, простенька, зате в ній поєднані і непомітність, і бариші. Він роззирається довкола, щоб із кимсь поділитися нею. Шем та Ліам аж надворі, у провулку, по черзі відпивають із кухля й відпльовуються.
– Знаєш, що водиться в Африці, Ліаме?
– Гамадрили?
– Нє-а. Річкові окуні по шість сотень хвунтів[37].
– Ну-ну.
– Правду кажу. Це Нед мені з «Івнінґ пост» вичитав.
– Шість сотень хвунтів?
– У річці Ніґер. Це там, де зник той молодий шотландець, що намагався роздобути одного собі.
– Ну-ну.
Нед витирає руки від крові та слизу й підступає до них із дверей.
– Є в мене ідея, – говорить.
Ліам салютує йому квартою.
– Що ж, хлопче, тоді на ось сьорбни матусиного перваку, а тоді виклади старим сивобородим дідам усе, мов на сповіді…
Нед прикладається до кварти, лупить себе у грудину, а потому запитує, чи чули вони про кав’яр.
– Це щось латиною, еге ж? – питає Ліам.
– Я вам кажу про риб’ячу ікру – осетрові яйця. Ми їх тут жменями викидаємо, а тим часом цабе з усього Вест-Енду викладають за це добро росіянам по три фунти за слоїк.
– Три хвунти? За тельбухи?
– Це не тельбухи, Ліаме, – у Швеції таке їдять.
– От іще, дурноголові невігласи… Вони там і гнилих оселедців жеруть – скажеш, не так?
– Залиште це мені, – говорить Нед. – Я сам її вичавлюватиму й солитиму, вдвічі зіб’ю імператриці ціну й розноситиму по госпóдах від Тотенгем-корт і до Мейфера. От
~ 272 кг.