Музика води. Том Бойл
і добродушним ґвалтуванням та здирництвом, він наказав десятку своїх людей відібрати три сотні голів найжирнішої худоби із джарранського стада та відігнати їх у ліс, де тим не так загрожувала буря. Адже це, як він розсудив, якнайкраще відповідало його інтересам – позаяк ішлося про захист його інвестицій. Джарранці ж змикитили, що такий хід Алі був, зрештою, і в їхніх власних інтересах, оскільки означав, що той авансом приймає від них платіж за свої майбутні послуги. Так, три сотні голів – велика втрата, але не тоді, коли до уваги береться і єдина альтернатива – а саме втрата всієї череди разом із козами, врожаєм, халупами та доньками на користь знавіснілого й скаженого Тіґґітті Сеґо, широко знаного за мстивість і кровожерність своєї натури.
Але пізніше, вже вночі, коли буря вщухла, до цього рівняння додалася й іще одна змінна: Алі дізнався, що армії Сеґо, скориставшись погодними умовами, підійшли до Джарри на відстань удару й рано-вранці планували таки завдати його. Ці розвіддані поглибили кризу пріоритетів еміра. А оскільки він уже отримав своїх корів та незайманиць, то дійшов висновку, що цього йому достатньо – і що, вступивши в зіткнення з каартанцями, він аж ніяк не досягне більшого та й, власне, зіштовхнеться із загрозою втратити вже здобуте. Таке рішення далося йому без довгих і болісних роздумів.
За лічені хвилини намети були згорнуті, а люди – у сідлах. І маври поскакали в ніч – із дев’ятнадцятьма нещодавніми незайманицями під пахвами та женучи перед собою худобу. До наступного вечора вони повернуться в Бінаун.
«Нарешті я вільний!» – думає мандрівник, звеселяючись серед трясовини зневіри[41]. Мимо пробігає жінка, все життя якої балансує в глиняному глеку в неї на голові. Мунґо хочеться потанцювати з нею, затягнути пісню визволення, заричати, мов лев, який вирвався з клітки. «Хі-хі!» – сміється він, підкидаючи вгору циліндр, а повз нього тим часом прошмигує зграйка дітлахів-недомірків, вертких, чорних і скрадливих, наче щурі. Він притупує каблуками й починає насвистувати «Ох, де ж ти цілий день була, моя мила, туркотлива голубонько?», а якась стара баба тим часом відчайдушно чіпляється за одвірок своєї халупи, ридаючи й заклинаючи дати їй спокій – позаяк двоє чоловіків тягнуть її звідти за руки. Людський потік підхоплює першопрохідця, і той пливе вслід за юрбою з дурнуватою усмішкою на обличчі, доки діти довкола плачуть за матерями, каліки плазують у праху, а нестямні жінки збирають харчі на дорогу. Він-бо планує податися з біженцями на схід – на коні чи без нього – у бік Бамбарри. І Ніґеру.
У дальньому кінці селища його сумління нарешті наздоганяє його, і той зненацька й майже мимоволі підсаджує дітей, навантажує ноші, товче зерно та підганяє кіз. Напівбожевільним від поспіху й горя джарранцям не випадає перебирати помічниками, тож вони приймають його пропоновані руки та плечі, а відтак піднімають на нього погляд, наче на порожнє місце. Там корова, що відбилася від стада, тут дитина, яка загубилася, чоловіки та дружини, що знайшли одне одного вже в дорозі – всі
The Slough of Despond, «Трясовина зневіри» – глибоке болото, що засмоктує Християнина, головного героя алегорії Джона Баньяна «Подорож пілігрима».