Музика води. Том Бойл
він перебував раніше, поступилася місцем тому специфічному сутінково-бульйонному світлу, що асоціюється зі склепами, винними погребами та іншими вологими й нездоровими місцями. Мандрівник потирає те місце на шиї, куди щось укусило його вночі, і, піднявши очі, помічає лискучого чорного скарабея, що пхається по підлозі з кулькою посліду завбільшки як яблуко. Тож він напівсидить, зіп’явшись на лікті, дивиться на жука й терпляче чекає, доки проясниться в голові, як раптом згори долинає перший крик. Це радше навіть щось на кшталт ядухи, шум вхопленого від здивування повітря, майже одразу ж супроводжуваний тривалим стогоном – жалібним і розпачливим. Потому квапливою перекличкою голосів – односкладові репліки скачуть взад і вперед, немов тенісні м’ячі, – звуком ніг, що пробігають по бамбуковій стелі над головою, і тишею. Дослідник хилить голову набік і поволі усвідомлює, що до вух долинає ціла течія звуків, яка бере свій початок за будинком, на вулиці. Якийсь гул, що наразі перетворюється на гуркіт – схоже, ним наповнена сама земля. Він спантеличений. Що це – землетрус? Штовханина й товчія? Ще одна піщана буря?
Цікавість не дає йому спокою, і дослідник, підвівшись, іде до драбини. Голова Джонсона глухо гупає об долівку позаду нього. Проте щойно він ставить ногу на перший щабель, як у стелі над ним відчиняється ляда і перед очима з’являються кістлява дупа та пара босих підошов, які злазять донизу. Шотландець задкує, а висхлий чоловічок повільно й розсіяно спускається драбиною, неначе хворий на артрит павук. Досягши крайнього щабля, він опускає ноги на долівку, розвертається – і раптом несамовито сахається, забачивши першопрохідця.
Він старий, цей курдупель – древній і допотопний. Смушкове волосся давно посивіло, а обличчя пооране борознами, що утворюють мовби дельту ріки. П’ять футів і дев’яносто п’ять фунтів[39] порожнього місця, а вигляд такий, наче його вирізьбили з тіні. На шиї теліпається шворка, а на шворці – курча, якому скрутили в’язи, задубіле від rigor mortis[40]. На мить западає ніякова пауза, впродовж якої гном і мандрівник стоять нога до ноги, чоловічок то звертає на нього, то знову неквапливо відводить свої великі, підкочені очі, а в павутинні його пики застрягає щось середнє між подивом та обуренням. Він ще раз зводить на дослідника погляд, а відтак відвертається, немовби від привида, нагинається до одного зі сплячих і пищить щось тому на вухо. «М’боло ріта Сеґо! – верещить він. – М’боло боло Сеґо!» Ефект з’являється миттєво: Джонсон та його почет синхронно підхоплюються, повитріщавши баньки і тримаючись за серце, доки старий сплескує в долоні та пронизливим, скрипучим голосом розповідає якусь есхатологічну історію (Мунґо не лінгвіст, але все ж вловлює повторювані словечка на кшталт «людожер», «білувальник дітей» і «Тіґґітті Сеґо»). За мить усі п’ятеро «пивних братів» заламують руки та відштовхують один одного, прориваючись до драбини.
Переповнений бажанням втекти, Джонсон пролітає повз мандрівника, який користується з цієї нагоди, щоб ухопити того за руку:
– Що
~ 1,5 м, 43 кг.
Трупне заклякання (