Музика води. Том Бойл
вона заіржавілим голосом. – Чого тобі? Купить чи повитріщаться?
– Жіноче вбрання, – відповідає той. – Повний комплект: спідниці, рукавички, бант на плече, шапчину, що зав’язується на підборідді, та найбільший чіпець, який у вас лише знайдеться.
– І-і-і-і-і-і-і-і! – ґелґоче власниця. – Обновку своїй крихітці справляєш, ге ж? – Вона штурхає його ліктем і підморгує.
Неда раптом охоплює якесь відчуття дежавю.
– Певне, тримаєш її голяка на якомусь горищі, вгадала? Усе до нитки з неї поздирав, га, лиходію ж ти такий? І-і-і-і-і-і-і-і-і-і! – сміється та і знов штовхає його ліктем.
Нед відступає на крок. Обличчя старої безплотне – лише череп, обтягнутий шкірою. Голова наполовину лиса. У нижній губі щось блищить.
– Як тобі осьдечки це? – пихтить продавчиня, нагинаючись, щоб підняти з підлоги клумак зі спідницями в квіточку. – А ондо теє? – І тягне руку до чіпця з вуаллю, нап’яленого на купу плодів із пап’є-маше та золотистих одногорбих верблюдів.
– Годиться, – бурмоче, затинаючись, Нед із-поза оберемку бавовни, мусліну, шерсті й ситцю. Він, схоже, втратив контроль над ситуацією, знітившись перед цією старою шльондрою та силкуючись перебороти відчуття, що все це з ним уже колись траплялося.
– Спіднє? – скоса зиркає на нього карга. – Носовички?
Нед звалює відібране вбрання на імпровізований прилавок – покладену на дві великі бочки поперечину. Крамарка дістає засмальцьований клапоть паперу й олівця та заходиться шкрябати якісь цифри. При цьому вона мугикає. Ні – співає. Нед упізнає мотив. «Балада Джека Голла».
– Ох, на шибениці я опинюсь, опинюсь, – стогне стара, шкрябаючи по октавах, немовби пила, що вгризається в мокру колоду. – Ох, на шибениці я опиню-у-усь. – А потому зводить на нього злостиві очиці. – З тебе чотири шилінги й два пенси, Лотаріо[47], – ґелґоче вона. – І-і-і-і-і-і-і!
– Тут є задня кімната? – запитує Нед.
– Задня кімната? Не можеш почекати, доки приплентаєшся у свій барліг? Ти хто взагалі такий: чи не з тих, бува, збочених типчиків, котрі місця собі не знаходять, мовби котяри в березні, доки не посмикають себе за тую штуку та не цвіркнуть на жіночий одяг? Вгадала, персику?
Нед кладе на прилавок черговий шилінг.
– Просто покажи, де вона, зроби таку ласку…
Карга тицяє пальцем, а відтак опускає очі та перелічує грошики.
– І хто лишень сюди не заходить… – бурмоче вона. – І-і-і-і-і-і-і-і-і!
За десять хвилин по тому він виходить із кімнатки з виглядом соромливої незайманиці. Спідниці брудні та підштинюють, але здалеку цього не розбереш. Знявши перуку й відкинувши волосся за плечі, він зав’язав на підборідді стрічку своєї білої шапчини, а зверху увінчав усю цю конструкцію чіпцем заввишки у фут.
Стара примостилася на ослінчику за прилавком, на якому тепер стоять олов’яний кухоль і глек. Коли та закидає голову з піднесеною до рота квартою – і так помічає його – то зразу ж починає булькати, регочучи на свій протиприродний
Безпринципний спокусник із роману Міґеля де Сервантеса «Дон Кіхот».