Вітраж. Наталена Королева
Тереси Великої (переклад із старо-кастильської мови XVI століття).
2. «Що було спонукою до праці» другої, – про те сказано в праці першій. До першої ж, мабуть, «покликав голос крови», як це десь завважено в пресі. Бо ж неначе й справді якось незручно належати до роду, оплутаного мережею легенд, стежки й шляхи якого перейшли історією ріжних країн, й лишатись до нього байдужим. До того ж є трохи правди й в словах відомого «містика друїдської мудрости» – М. Магра, коли він каже: «Тільки двом річам віддаються люде з таким палким захопленням, що забувають про все інше на світі: студіям релігій та генеалогії й геральдики, бо ж одно й друге губиться в безконечній далині, майже там, де “всього початок”».
Тяжко відповісти без «многоглаголанія» на запит: 3. «Студії чи вражіння спонукують до праці»? Загалом же, я тем не шукаю, може – навпаки – вони мене оплутують, як «прядиво Мадонни», зване в Україні «бабиним літом». І коли більше пасмо того «прядива», що вже не від сьогодня почало літати над головою, обвіється довкола думки, треба його розмотати на папері. Але не записувати в нотатник: що відразу не знайшло відповідної форми, те вже дефінітивно пропало. Студії?.. Видима річ, деталі треба перевірити, але ж навряд, чи може хтось писати про те, чого раніш не знав.
4. «Пляни на майбутнє»? Мої літературні завжди пов’язані із загально екзистенційними. Шукаємо способу залагодити останні так, щоб можна було здійснювати перші. Як знаєте, нині лекше знайти працю, що робиться без думки й, навпаки, тяжко мати змогу для чинности духової. Особливо ж, коли не хочеш скеровувати пера в той бік, що міг би бути бажаним «панові шефові», видавцеві, редакторові чи комусь іншому, що бажає мати «крам, якому забезпечений відбут». Щодо мене, я воліла б писати в канцелярії, хоча з попереднього досвіду вважаю це за важне, як бути поденщицею на винницях.
Отож, коли й в цім році пощастить уникнути праці виключно для існування та можна буде забезпечити досить дорогу «бутафонію письменниці» – тепло в хаті, світло, ленти на машинку й таку їжу, що її приладження не триває довго, а ще й – найдорожчу річ – книжку, яку мені персонально досить тяжко здобувати в порядку позики, бо потребую переважно літератури романської, то, може, з поміччю Божою, закінчу трилогію томом своїх «Спогадів сестри на полях крови», бо ж, як бачу, про війну переважно згадують чоловіки.
Про інші річі, що їх кортіло б написати, не можу згадувати, бо вигляди на здійснення тих мрій вельми маленькі. Головне ж, щоб була вислухана молитва, яку повторює один премилий брат василіянин, а за ним і ми: «Дай, Боже, витривати, не захворівши»!
Гріх
З пам’ятної книжки
– Ех ти, потворо! – вигукнув старий монастирський городник Жан-П’єр, вивернувши лопатою величезну ропуху з грядки.
Перелякана жаба плигнула. Плигнула незграбно, бо Жан-П’єрова лопата розрубала їй лапку. Далі жаба тихенько поповзла, силкуючись сховатися в бур’яні. Але ж, видимо, Жан-П’єрові того було мало, бо він ще раз замахнувся лопатою, щоб добити «потвору».
– Жан-П’єре, Жан-П’єре! – зненацька загукала на нього