Вітраж. Наталена Королева
вже текли по щічках буйні сльози…
Але ж на тому не стало: прийшли нові муки, нові іспити.
Що б не робила тепер Мехтильда, за що б вона не бралася, – вона не могла забути про голодну жабу. Одна думка займала її: що їдять жаби?..
Вона думала про те, лежучи в інфірмерії, куди відвела її Анжеліка, думала потім і в рефекторіумі[2], замість того, щоб уважно слухати лєктуру[3] од святого Августина, під час обіду. Потім, коли вже сама попрохала, щоб їй почитали «Фіоретті» святого Франциска, – і там шукала не слова Божого, але ж відповіді все на те саме настирливе питання: що їдять жаби? І, хоча святий Франциск писав про всі живі створіння і всіх їх любив однаково, але ж там не було згадки про жаб. Тоді вона взяла книгу псальмів. Почала шукати там. В псальмах найшла аспіда, василиска, але про жабу не було й слова.
Щовечора збирались сестри в каплиці перед вівтарем Мадонни, співали літанію. Мехтильда особливо любила цю службу й щоразу радісно виспівувала сама. Однак сьогодні її голос тремтів. Вона не насмілювалась підвести очей на білу, заквітчану статую Богоматері – стільки ж брехні та ще й неслухняність тяжили на її душі!..
Однак же трагедія збільшувалася ще тим, що завтра – субота, тобто сповідь… Що, що вона там скаже?!
Увечері, вже будучи в своїй келії, вона так само не могла молитися. Це трапилося з нею вперше з того часу, як вона прийшла в манастирь. Та де! – вперше в житті…
До останньої міри стурбована, вона не знаходила собі місця. Не могла спати. Тільки перед світом задрімала і їй ввижався страховинний сон. Величезна жаба хапала її за руки й, дико регочучи, тягла просто в пекло, а сама глухим, хриплим голосом промовляла:
– Ну, так! Я, звісно, – Сатана! Ха-ха-ха! А ти й не пізнала одразу? Так знай же, що я прийшла по твою душу!..
Обливаючись холодним потом, сестра Мехтильда, скочила з ліжка.
– Господи милостивий! Що ж це? Що ж це?!.
А ясне, палке сонце французького півдня радісно вигравало надворі; квітучі гліцінії та каприфолій, усміхаючись, заглядали у вікно келій й немов би вітали молоду чорницю…
Десь задзвонили дзиґарі: сім… сім!.. О, Боже! А служба починається в шість…
Сестра Мехтильда проспала службу Божу.
– А все ж таки: що ж я дам їсти тій жабі? – замісць каяття своєму новому гріху, подумала дівчина.
А потім заломила руки й голосно заридала:
– Пропала ж я! Загинула навіки! Навіть вже страху Божого, навіть каяття за свої гріхи нема в моїй душі!..
І не встигла сестра Мехтильда відповісти: «Навіки віків!», як до неї увійшла сама мати абатиса.
– Як ся маєш, донечко! – запитала вона, наближаючись. – Я не веліла будити тебе. Мати Анжеліка розповідала мені, що ти вчора захворіла. Чому ж ти мені раніше не сказала, дитино, що тобі тяжко на цій праці, яку я тобі загадала? Треба ж берегти своє здоров’я, бо зневага до свого тіла – гріх! Отож, сьогодня відпочинь, а, як будеш завтра себе добре почувати, то підеш помагати матері Анжеліці в капличці.
Сестра Мехтильда слухала й тяжко дихала.
Такі
Їдальня.
Читальня.