Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин
досить! Ти вже сказала, що хотіла, і починаєш набридати.
Дівчина зрозуміла, що передала куті меду.
– Пробачте, мамо.
Сабіха віддала плаща Кальфі й поспішила просто до своєї кімнати. Вона впала на ліжко, склала руки під підборіддям і замріяними очима вдивлялася у щось невидиме.
Мати зайшла до кімнати слідом за нею.
– Боже, ти ж зіпсуєш своє вихідне плаття! Не слід лежати у цій милій шовковій сукні. Ну ж бо, не змушуй нас угадувати. Хто там був? Як усе минуло?
– Ой, мамо, все було чудово. Там був юнак, що зветься Маджит. Кажуть, він – небіж Неджмійо-ханим. Навчався у Парижі й працює у міністерстві закордонних справ.
Він чудовий, тобто надзвичайно вродливий.
– І?
– Ну, важко сказати… Він танцював із Неджлою, та більшість часу провів за розмовами зі мною. Здається, він дуже зацікавився мною.
– Хіба я не казала тобі, що ти будеш там найгарнішою? – перебила її Сельва.
– Інші дівчата теж були досить милі, та більшість часу він провів зі мною.
– А інші? Хто ще там був?
– Дай подумаю… Ну, наприклад, брат Неджли, Бурхан.
– А він? Чим займається?
– Хто?
– Той Бурхан.
– А! Я й не знаю. Він розповідав мені, та я не пам’ятаю.
– Бачу. Здається, ти надто захопилася тим Маджитом. Треба дізнатися про нього більше перед тим, як це зайде надто далеко.
– Немає чого дізнаватися. Я ж розповіла вам, мамо.
– Краще зніми сукню, поки ти остаточно її не зіпсувала. Твій тато от-от прийде додому, – сказала Леман-ханим, виходячи з кімнати.
Сельва спостерігала, як Сабіха роздягається. Вона замилувалася сестрою, коли та зняла одяг і розглядала себе у дзеркалі.
– Ти й справді закохалася, Сабіхо?
– Не думаю. Хіба можна закохатися за один день? Та він і справді надзвичайно привабливий!
– Я запитала матір, чи можна запросити кількох друзів зі школи на наступному тижні. Чому б і його не запросити?
– З усіма тими дівчатами? Ти, мабуть, жартуєш. Він знудиться до смерті.
Дівчина не надто хотіла, щоб Маджит познайомився із Сельвою. Зрештою, вона була вища на зріст, а може, й вродливіша за Сабіху.
– Я і Рафо запросила.
– Ти про того хлопця-єврея?
– Так, про того єврея, – сказала Сельва, передражнюючи сестру.
– Не задирайся. Хіба я брешу? Він же єврей, хіба ні?
– Так, але він відрізняється від інших. Він набагато розумніший, у нього гарні манери, і він дуже зрілий…
– Можеш не продовжувати. Побережи дихання. Як би там не було, це неможлива ситуація.
– Неможлива? Хіба можна бути друзями, лише маючи на увазі шлюб? Ти про це?
– Життя надто коротке, Сельво. Як часто батько говорив із нами про цінність часу? Час не можна марнувати.
– Якщо життя таке коротке, хіба це не зайва причина взяти від нього все можливе? Жити так, як ми хочемо?
– Тобто Рафо – це те, що ти хочеш?
Сельва не відповіла.
– Рафо… – продовжувала Сабіха. – Він таки джентльмен, не заперечуватиму. З іншого боку, якщо