Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук
мов стародавні єгипетські фелахи: він був тираном творчим, котрий зумів нав’язати світові думку, що народ з ознаками первісної орди, використаний для комуністичного експерименту, і його вождь – жорстокий нащадок могола, наділені від Бога місією визволительства й доброчинності.
Саме цей міф найбільше загрожує свободі.
Та настав час розплати. Повна деґрадація російських правителів й ідеологів проявилася, мов на лакмусі, під час чеченської війни. Алкоголік Єльцин блазнює перед світом: то дириґує в якійсь там країні оркестром, то не може виповзти з літака в Ірландії, щоб зустрітися з прем’єром країни, в якій приземлився, то прилюдно лає президента України Леоніда Кучму, що той перестав бути слухняним, і називає його чомусь «заместителем» – а все це з причини втрати фактичної влади у власній державі, якою керують силові структури. А новітній Гришка Распутін – ідеолог «единой неделимой» Олександр Солженіцин, той самий, що написав «Архіпелаг ґУЛАґ», закликає реабілітувати Сталіна! Парадокси? Ні, закономірність: імперії остаточно розпадаються тоді, коли вмирають ідеї, які їх породили. Мана визвольної місії російського народу назавжди загинула в пожарищному смороді в містах і селах Чеченії, і з парсуни «гуманного» вождя Лєніна нарешті здерто маску. Сейфи із суперсекретними документами відкриті, і ми вже знаємо справжній зміст лєнінського вчення: «Стрелять как можно больше», «Повесить, неотменно повесить не меньше ста кулаков», «Мы не остановимся перед тем, чтобы тысячи и тысячи людей перестрелять» – і так далі. Й нині силові структури, на які ще сподіваються послідовники Лєніна, не мають жодного значення тому, що вони сильні тільки у парі з вірою в ідею і вождя. Вавилон упав тоді, коли змаразматілий Навуходоносор почав їсти сіно…
Чи треба більше доказів, які б підтвердили антигуманну сутність вождя світового пролетаріату і його ідеології, сповідуваної ще й сьогодні імпер-шовіністами, – доказів для обдурених простаків та ерудованих маклерів на торговищі влади? Адже на тому першотравневому мітингу в Києві я бачив не тільки роззявлену бабцю, яка виспівувала «Я другой такой страны не знаю», а й одного з наших державних керівників – Голову Верховної Ради України Олександра Мороза, котрий стояв вдоволено усміхнений, щасливий, що міг хоч на мить вийти з-під осоружного йому синьо-жовтого прапора в парламентському залі й стати не так під рідні, як під потрібні йому червоні прапори й на тлі портретів Лєніна – Сталіна безсоромно заявити світові про своє політичне дворушництво, яке минає для нього безкарно, хоч своєю поведінкою спікер фактично закликає до повалення тієї ж держави, до керівництва якої покликаний народом.
У книзі спогадів «Благослови, душе моя, Господа!» я висловився про депутатів-комуністів так: «З Віталієм Ревою чи Олександром Морозом наодинці я мав би про що розмовляти, але коли вони збираються в парламентську групу “239”, то з ними треба боротися на життя і смерть», – тобто