Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук
дорогам!
Гаразд, але ми взагалі не можемо уявити життя в минулому, коли люд обходився без газу, нафти, електрики… Та без тих проклятих енергоносіїв прирікається нині будь-який народ на вимирання, а колись держави спокійно собі без них жили – будувалися, торгували й воювали, якщо виникала така потреба.
Невже нас обезсилила цивілізація? А так – ослабив власний розум. З розвитком прогресу ми деґрадуємо фізично й духовно, і може нас врятувати тільки бережливе ставлення до вічних моральних цінностей. А для того, щоб знати їх у проявах буття народів світу, треба мандрувати: пізнавати нашу планету і людей на ній.
Мовив я про добровільні мандрівки. Та є ще вимушені, й різні вони бувають.
Президент України, наприклад, добровільно одягнувши на себе Мономахову шапку, виконує службові функції вже з примусу обов’язку, взятого на свої плечі. Я не заздрю йому: весь час він проводить у вимушених мандрівках.
Під примусом страху вимандровують нині біженці з гарячих точок у чужі краї. Та якби-то тільки в чужі: росіяни втікають з окупованих земель на покинуту предками батьківщину, якої фактично нині в них немає, – приходять чужинцями на свої історичні землі. Сповнюється кара над імперіями, та страждають невинні, і мені їх щиро жаль.
У минулому столітті нестатки гнали наших земляків на заробітки у заморські краї, а в нинішньому – аж двічі котилася на Захід політична еміґрація, й мало хто вертався. Я бачив їх – заможних фермерів, промисловців, бізнесменів, суддів, конґресменів, менеджерів: вони чомусь вважають своїм обов’язком дати гостеві з України, ніби відкупне, кілька доларів, а той гість за подарунок нічим віддячитись не може, хіба заспіває ізгоєві призабуту ним пісню й витисне в нього сльозу, а найбільшого свого багатства не віддасть, бо то рідна земля, яка не дарується, не продається і яку треба захищати або хоч ніколи не покидати її.
Я зазнав від українських еміґрантів багато уваги, прихильності й любові, та деякі вражали мене пихою, самовдоволенням, зарозумілістю; іноді вдавалися навіть до осуду, коли заходила мова про нашу колишню підсовєтську впокореність, – начебто бридились нас, замурзаних гноєм рабства, самі ж чисті до кінчиків нігтів й до шпунту запатріотілі. Проте все це – щиру правду вам кажу – змивалось ураз ностальгійною сльозою, що її витиснула з очей пригадана з дитинства пісня. Мені не раз серце боліло, коли я відчував на устах солоний присмак сльози добровільного вигнання, і не раз проймала мою душу лють, коли ситий і безпечний втікач із своєї землі повчав мене, як треба будувати українську державу, або ж докоряв, що ми недостатньо сміливо протестували проти більшовицького терору. Я втрачав тоді терпець: яке ж бо має право утікач з тюрми докоряти тому, хто в тюрмі залишився? Та й, зрештою, що сталось би з Україною, якби всі її полишили? А втім, дорогі земляки, допомагайте нашій державі матеріально, а теж і порадою її будівникам: ви знаєте те, чого не можемо знати ми, та ще краще вчините, коли слідом