До зірок. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
Виходжу я на алею, а там чатують якісь типи. Один був велетнем із сивими бакенбардами, але коли він побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далі й бачу ще кілька осіб – іноземці, либонь. І я пішов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував їх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бігли швидше, ніж леопард, – навіть я не зміг наздогнати.
Захоплені цією розповіддю, сам Г’юберт і його батько навіть не помітили, як раптом густо почервоніли троє слухачів, які навіть не звернули увагу на гучний сміх, що пролунав у відповідь на ввічливу пропозицію місіс Біссел все-таки влаштувати вечірку.
– Розкажи про погрози, Г’юберте, – підказав містер Блер. – Розумієте, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопці, погрожували?
– Я отримував, – несподівано запевнив Безіл. – Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.
На мить стурбований погляд містера Блера затримався на Безілі, і його охопила не те щоб підозра, а якась невизначена недовіра. Можливо, щось незвичне в бровах Безіла – там досі залишалися клаптики щетини від перуки – поєдналося в його підсвідомості з дивними подіями сьогоднішнього вечора. Він спантеличено похитав головою. Потім його думки заспокоїлися, і він зосередився на відвазі та вина- хідливості.
Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалі більше поринав у царину уяви.
– Я й кажу: «Отже, це ти надсилав мені погрози!», і він ударив мене лівою, а я ухилився, і дав йому з правої. Гадаю, що не схибив, бо він заволав і накивав п’ятами! Ти би бачив, Білле, – він бігає так швидко, як і ти.
– Кажеш, він був велетень? – спитав Безіл, гучно шморгнувши носом.
– Так! На зріст – як мій батько.
– Інші теж були здоровилами?
– Ще б пак! Справжнісінькі велетні! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграє, забирайтеся звідси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правої, і вони злякалися…
– Г’юберт вважає, що то були якісь італійці, – перебив розповідь сина містер Блер. – Чи не так, Г’юберте?
– Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. – Один здоровило точно був схожим на італійця.
Місіс Біссел запросила всіх до їдальні та розпорядилася, щоб принесли пиріг та виноградний сік для гостей. Імоджен сіла поруч із Г’юбертом.
– А тепер розкажи спеціально для мене, Г’юберте, – попросила вона, склавши руки і всім своїм єством виказуючи увагу.
Г’юберт ще раз переповів свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негідників з’явився ніж, суперечки Г’юберта з розбійниками стали більш тривалими, гучними та уїдливими. Він почав погрожувати їм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеїти дурника; шибеники було схопилися за ножі, та передумали і кинулися навтьоки.
Посеред цього монологу з протилежного кінця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бік, Безіл просто сидів та з янгольським виглядом намазував желе