До зірок. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
що Імоджен ще не прийшла. Відшукавши Маргарет Торренс, він відвів її вбік і ніби ненароком запитав.
– У тебе ще зберігся мій старий перстеник?
Упродовж навчального року Маргарет була його дівчиною в танцювальній школі; на підтвердження чого він запросив її на кадриль, на честь закриття сезону. Тепер роман зійшов нанівець, однак його запитання пролунало досить безтактно.
– Так, десь лежить, – байдуже відповіла Маргарет. – А що? Хочеш повернути?
– Щось на кшталт…
– Та, прошу. Він і нігтя не вартий! Ти сам вмовив мене прийняти його, Безіле. Завтра поверну.
– Не можеш повернути сьогодні, га? – Його душа втекла в п’ятки, коли він помітив тендітний силует біля задньої брами. – Мені він надто потрібен сьогодні!
– Ну гаразд, Безіле.
Вона чкурнула через дорогу до свого будинку, а Безіл пішов за нею. На ґанку сиділи містер та місіс Торренс і, поки Маргарет ходила до себе нагору в пошуках перстеника, Безіл, подолавши власне хвилювання та нетерпіння, відповідав на всі запитання про здоров’я близьких, які для молоді видаються пустопорожніми. Раптом він заціпенів, осікся на пів слові та втупився в сцену, що відбувалася на протилежному боці вулиці.
У затіненому дальньому куті вулиці з’явилася фігура, яка швидко рухалася, майже летіла, та виринула у пляму світла, відкинуту ліхтарем перед будинком Вортонів. Фігура пересувалася туди-сюди зиґзаґами чіткою траєкторією, то прямуючи вперед і викрешуючи роликами іскри з бруківки, то дивовижним чином ця постать ковзала назад, виконуючи фантастичні повороти, граціозно кружляючи на одній нозі, підібгавши другу, – і з темряви до тротуару потягнулися підлітки, щоб подивитися на це диво. Безіл здавлено простогнав, усвідомивши, що з усіх можливих вечорів Г’юберт Блер обрав для своєї появи саме цей.
– Кажеш, що влітку їдете на озера, Безіле? Ви вже орендували там котедж?
Через якийсь час Безіл збагнув, що містер Торренс запитує про це вже втретє.
– Авжеж, сер, – відповів він. – Тобто я хотів сказати, ні. Ми зупинимося в клубному готелі.
– Хіба ж це не чарівно? – мовила місіс Торренс.
На протилежному боці вулиці під ліхтарем стояла Імоджен, а перед нею кружляв у своєму зухвало зсунутому набакир кепі Г’юберт Блер. Безіл здригнувся від його самовдоволеного сміху. Він навіть не помітив, як поруч опинилася Маргарет, яка сунула йому в руку перстеник, мов фальшиву монету. Він глухим голосом попрощався з її батьками і на неслухняних від недоброго передчуття ногах поплентався за Маргарет назад, на протилежний бік вулиці. Зачаївшись в тіні, він дивився не на Імоджен, а на Г’юберта Блера. В обліку Г’юберта, безсумнівно, була якась родзинка. Відмітною ознакою краси для дітей, що молодші за п’ятнадцять років, є форма носа. Батьки можуть скільки завгодно теревенити про красиві очі, лискуче волосся або дивовижний рум’янець, проте підлітки зважають лише на ніс і та те, як він поєднується з овалом обличчя. Гнучкий, елегантний і атлетичний торс Г’юберта Блера увінчувало цілком звичайнісіньке