Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях. Петро Кралюк
Керкінітиду (сучасна Євпаторія) та Калос Лімен. Жителі Херсонеса попросили допомоги в царя Понту Мітридата VI. 110–109 рр. до н. е. понтійське військо завдало поразки скіфам. Фактично Тавроскіфія перестала існувати. Невдовзі після розгрому скіфів Мітридат VI посів престол Боспорського царства, яке мало володіння в Криму й на східному узбережжі Азовського моря. Цьому правителю підпорядкувалися грецькі міста-держави й варварські племена Криму. Скіфи ж продовжували проживати на кримських землях й, наскільки можна судити, мали свої автономні військово-політичні структури. Принаймні вони неодноразово заявляли про себе під час військових дій на півострові.
Інша скіфська держава з’явилася на теренах Добруджі, яку називали Малою Скіфією. Своє існування вона припинила десь на початку І ст. до н. е.
Однак, утративши державність, скіфи не зникли. Їхні поселення в складі різних держав зберігалися ще тривалий час. Про скіфів знали й далі говорили. Їх, наприклад, згадує апостол Павло в посланні до колосян. Там є такі слова: «…немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні варвара, ні скіфа, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос». Показово, що Павло згадує лише три народи: греків, юдеїв та скіфів. Про інші він не веде мову, хоча, зрозуміло, знав про їхнє існування. Із цього можна зробити висновок: скіфи залишалися помітним етносом у античному суспільстві у ранньохристиянські часи. Тоді ж виникла й існувала навіть Скіфська єпархія з центром у місті Томи (нинішня Констанца).
Кам’яна плита із зображенням скіфського царя Палака, сина Скілура. Одеський археологічний музей
Як уже говорилося, у ІІІ–ІІ ст. степи Північного Причорномор’я займають сармати[22]. Вони ніби «перебирають естафету» у скіфів. Власне, назва сармати стосується групи іраномовних племен, близьких і за мовою, і за культурою до скіфів. Археологам навіть важко іноді розрізнити культури скіфських племен та сарматських. Саме ж слово сармат чи савромат у перекладі з давньоіранської означає «той, хто носить меч». І справді, сарматські племена відзначалися сильною войовничістю.
Попередньо сармати проживали на степових теренах південного Подоння й Поволжжя, північного Передкавказзя та Прикаспію, ведучи кочовий спосіб життя.
Уперше про сарматів згадує Геродот. Він пише, що сармати виникли внаслідок шлюбів між скіфськими юнаками й войовничими жінками-амазонками. Звичайно, це легенда, як і багато інших легенд у Геродота. І все ж, схоже, вона мала певні підстави. Роль жінки в сарматському суспільстві була більш значущою, аніж у скіфському соціумі. Жінки навіть опинялися на чолі сарматських державних утворень. Античний автор ІІ ст. н. е. Полієн розповідає про сарматську царицю Амагу, яка жила на межі ІІІ–ІІ ст. до н. е. Її чоловік, цар Медосак, був схильним до вживання спиртного. І саме через те занедбав державні справи. Амага начебто сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали. Коли ж скіфське