Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-Мостович
до уваги, що ці активні просто харчуються тими. Ті, хто не бореться за існування, просто виконують роль паші. Травичка росте, росте, а коли виросте на славу Божу, прийде який сучий син, зжере її, і немає трави. Ха-ха! А ти коли-небудь замислювався про те, що таке місто? Місто – винахід сатани, а село – трава. Міста пожирають села. Що більше вони їдять, тим захланнішими стають. L’appetit vient en mangeant[34]. Ці чудовиська розростаються, задихаються у лихоманці пожирання і купаються у власних екскрементах, бо не можуть усе перетравити… Міста…
Він знову налив чарку і продовжив:
– Ненавиджу місто, але воно приваблює мене жахами свого огидного процесу травлення. Я перебуваю в його кишках. І якщо я не задихаюся, то тільки тому, що я сам його продукт. Отакі-от справи!
Омела підвівся, прийняв позу Наполеона. Його розкуйовджене спітніле волосся, неголене й брудне обличчя, його склоподібні п’яні очі, обірваний одяг – усе складало потворне й загрозливе ціле.
– Ось chef-d’oeuvre[35], – заговорив театральним тоном Омела. – Ось шедевр міста, оце цвіт нашої цивілізації, це квінтесенція прогресу!..
Вільчур здригнувся. Справді, в словах свого дивного гостя він відчував якусь правду, дійсно трагікомічна постать Омели якимось чином асоціювалася з тим, що він говорив.
Професор підвівся і підійшов до вікна.
«Місто, – думав він, – місто хтивих звірів…»
Вулиця була порожня. Звідкись здалеку долинали якісь стійкі звуки. Минув деякий час, перш ніж він їх розпізнав: дзвони.
Дзвонили до Різдвяної всеношної…
Розділ V
Повернувшись від друзів, Люція знайшла у своїй кімнаті великий букет троянд. Вона захоплювалася квітами, але ці стали неприємною несподіванкою для неї. Звичайно, вона не сумнівалася, що прислав їх Кольський, хоча картки серед квітів не було.
«Навіщо він це робить, навіщо?» – з сумом подумала вона.
У такому анонімному способі передачі квітів було щось студентське і разом з тим щось міщанське. Стільки разів давала йому зрозуміти, що він не може розраховувати ні на що, окрім спимпатії і дружби з її боку. Вона щиро любила його, поважала його доброчесність і характер, але він був для неї лише колегою.
Скільки разів траплялося так, що вони сам на сам залишалися у кабінеті і не мали термінової роботи, Кольський завжди намагався спрямувати розмову на суто особисте. І їй коштувало чималих зусиль і дипломатичного такту, щоб запобігти цьому. Люція не хотіла йому нашкодити. Він же, схоже, не розумів мотивів, якими вона керувалась, або не відчував у її поведінці того, що не міг розраховувати на її почуття, але він постійно повертався до своєї теми.
Власне, їй не було чим йому докоряти Кольському. Можливо, лише тим, що його повністю поглинула кар’єра, що він постійно працював, навчався, удосконалювався, намагався заробити більше і краще, просто він не міг зрозуміти її поведінку. Бо, не далі, як кілька днів тому, вони майже посварилися через це.
– Я не розумію вашого ставлення до свого майбутнього, – сказав він. – Ви витрачаєте час на практику, яка не тільки не приносить вам
Апетит приходить під час їди
Шедевр