П’ята жінка. Хеннинг Манкелль
і години, силував себе до безнадійної безконечної рутини. Не було ні дня, ні ночі, незмінно панувала пітьма; він отямився тут і лежав, зв’язаний, спутаний, позбутий пам’яті про рух; отож не було й початку. Немовби тут і судилося народитись.
Саме в цьому пережитому й зародилося божевілля. У ті короткі миті, коли вдавалося придушити сполох і ясно думати, він пробував чіплятися за все, що могло мати зв’язок із дійсністю.
Була ж якась точка опори та відліку.
Хоча б те, на чому довелося лежати. Ця річ не привиділася. Він був певен, що лежить горілиць на чомусь твердому.
Сорочка задерлася понад ліве стегно, і голе тіло дотикалося чогось плоского й дуже шорсткого. Ця поверхня дряпала шкіру, коли він пробував рухатися. Це бетонна підлога. Чому він на ній опинився? Як потрапив сюди?
Він подумки повернувся до останньої відправної точки в нормальному існуванні, зразу ж перед раптово нахлинулою темрявою. Але вже там усе немов розпливалося в тумані. Він чи то знав, чи то не знав, що діється. Саме тоді, коли втрачалася здатність розрізняти уявне і реальне, на нього й нападала паніка. У ці миті він ридав – судомно й коротко. Обривав ридання, бо ніхто не міг його почути. Ніколи не плакав на самоті. Є люди, які ховаються зі своїм плачем. До таких він не належав.
Власне, тільки того він і був цілковито певен. Що ніхто його не чує. Хоч куди він потрапив, хоч де залили цю жахливу бетонну підлогу, хоч у яких незвіданих просторах вона ширяє, а все одно нема нікого поблизу. Того, хто міг би почути плач.
Крім скрадливого безумства, у нього залишилося тільки кілька точок опори. Все інше відібрано – не тільки власне «я», а ще й штани.
Це сталося вночі, напередодні подорожі до Найробі. Наближалася північ, він замкнув валізку й сів на стільці за столом, щоби востаннє перевірити свої проїзні реквізити. Усе це досі стоїть перед очима. Сам не відаючи того, він сидів у залі очікування смерті, яку приготував йому хтось невідомий. Ліворуч на письмовому столі лежав паспорт. Рука стискала авіаквитки. На колінах помістилися вкладені в пластиковий пакет долари, кредитна картка та дорожні чеки і ждали перевірки. Задзвонив телефон. Відклавши все набік, він узяв трубку й обізвався.
Востаннє в житті він почув людський голос, а тепер щосили чіплявся до живого спогаду про цю розмову. До останньої ланки, яка пов’язувала життя з дійсністю й наразі не давала доступитися безумству.
У слухавці прозвучав милозвучний, дуже м’який і приємний голос незнайомки. Чоловік був певен, що ніколи не бачив її.
Вона спитала, чи не можна було б купити троянди. Зразу ж попросила пробачення за те, що подзвонила так пізно. Але їй дуже потрібні ці квіти. Не пояснила навіщо. А він відразу ж їй повірив. Хто ж стане брехати в такій справі? Він уже й не міг пригадати, чи розпитав цю жінку й чи сам подумав про те, звідки така нагла потреба троянд уночі, коли зачинені всі квіткові крамниці.
І він ні на мить не завагався. Від дому до крамниці недалеко, та й не пора ще лягати спати. На те, щоб їй допомогти, піде хвилин десять, не більше.
А тепер, лежачи в темряві й розмірковуючи