Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко
Михайлович спочатку просидів у Рогатині весь кінець минулого року, зиму й весну цього, потім виїхав звідти, згодом повернувся знову. Затіває щось, по всьому судячи…
– А більше його слуги ні про що таке підозріле не згадували? – обережно поцікавився Семен.
– Кліщами не витягнеш! – від роздратування вона гепнула кулаком по столу.
– А послали б вірних людей довідатися, що там, у Рогатині, відбувається…
– Ще чого, стану я за власним сином шпигувати!..
– А якщо я дізнатися спробую? – обережно запропонував Олізар.
– А чом би й ні?! Спробуйте…
Втім, у голосі старої княгині відчувалася безнадійність. На цьому Семен попрощався, вийшов у відведені йому покої, а потрапивши туди, насамперед велів покликати до себе повірника у найтемніших справах – Прохора, за надійність і готовність у будь-який час стелитися хазяїнові під ноги прозваного Копилом[2]. З ним мав півгодинну таємну нараду, після чого відпустив слугу, сам же повалився на широку лаву, розтерзаний найпохмурішими передчуттями.
Копил повернувся вже глибоко вночі.
– Ну, що тобі вдалося дізнатися?
За час відсутності слуги Олізар не заплющив очей. Було видно, як сильно він стомився від очікування найменшої звістки.
– Дізнався, хазяїне, вивідав усе, що тільки можна було вивідати!
– Ну що?..
– Кепські справи.
– Тобто?!
– Дружину там, у Рогатині, молодий князь Іван Михайлович має.
– Що-о-о?!
– А що чуєте: справжню законну дружину! У неї, до того ж, ще й немовля від князя народилося. Хлопчик…
– Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж він устиг?..
Розгніваний Олізар схопив слугу за комір сорочки й притягнув до себе, але Прохор напівпридушеним голосом просипів:
– Говорю, як на сповіді!.. Та й навіщо мені брехати?! Що я, зовсім з глузду з’їхав, щоб на самого князя Вишневецького наклеп зводити?..
Насилу опанувавши себе, Семен відпустив вірного слугу, впав на лаву й простогнав:
– І звідки, скажи мені, ці баби проклятущі беруться?! Вічно підлізуть під найзавидніших наречених, усі плани поплутають…
Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяїн заговорить знову. І той спитав:
– А чого ж його власна мати про таке ні сном, ні духом?..
– Минулої осені татарва клята князя підстрелила, його довезли куди найближче – просто в Рогатин тобто. Там його місцева знахарка лікувала… А слуги побоялися матері-княгині розповісти про таку справу: відомо, що стара норов крутий має!
– Ну, а згодом?
– А потім уже сам князь заборонив їм патякати про все це: адже доки він у Рогатині відлежувався та від важкої рани одужував, то закохався, а потім уже й оженився.
– А ти як же довідався про всю цю справу?
– Та як, як!..
Копил на секунду потупився, після чого заявив з несподіваною рішучістю:
– Та дуже просто: підгледів і підслухав – чого вже там!..
– А тебе самого