Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко
стусани чоботями. Новий слабкий стогін непритомної бранки.
– Послухайте-но, хлопці… а що з нею робити станемо?!
– Як, тобто, що?! Онде річка неподалік, знайдемо ополонку і…
– Не годиться! Ще по весні спливе, чого доброго…
– Ну то й що з того?!
– А те, що Копил наказав суворо: влаштувати все так, начебто татарва на Рогатин налетіла. Отже, в ополонку ніяк не годиться!
– Це чому ж?..
– А хто з вас бачив татар, які бранців в ополонці топили б?!
– А-а-а!..
– Ото ж бо й ба!
– Ну, якщо так… Тоді відвезти її подалі в ліс і закопати!
– Та ну?! Мороз землю, мабуть, не менш як на цілий аршин скував. Ти що, сам особисто берешся їй могилку продовбати?!
– Ну-у-у… не знаю тоді.
– Ото ж бо й воно, що не знаєш! А хто з вас знає?! Ти?! Ти?! А може статися, ти?!
Усі загомоніли хором у тому розумінні, що ніхто не знає.
– Погано, хлопці, вкрай погано!.. Нам би ще якось із тими впоратися, яких ця гадюка повбивала.
– Та з ними якраз усе простіше від простого: сховаємо поки що у лісі, місце намітимо, Копилу скажемо – він людиськ піджене, небіжчиків вивезе… А от з нею як бути?!
– Отже, послухайте мене, хлопці: годі прикидати-гадати, вирішувати щось потрібно. Он погляньте, як непогода розігралася: так і мете, так і мете!..
– Хуртовина – це добре: вона всі сліди наші схоронить. Але от чого б такого із цією вогонь-бабою придумати?..
Довге мовчання.
Як раптом:
– А знаєш що… Я, здається, надумав!
– Ну, і чого ти там надумав?
– А давайте-но продамо це стерво справжнім татарам, еге ж?!
– Справжнім?!
– А що такого?! Ще й заробимо! Хоч і малий ясир[3], та зайвими грошики в калитці не бувають…
– Послухай-но… але ж маєш рацію, чорти б тебе вхопили!
– Х-ха, ще б пак! Це дотепер ми поспішали, щоб раніше за князя Вишневецького в Рогатин потрапити, а тепер нас утришия ніхто не жене. Поїдемо собі спокійненько, знайдемо татар, продамо наш ясир, грошенята поділимо по справедливості…
– Тоді от що: ти запропонував – ти й роби! Бери із собою Федька…
– А чому я?!
– Тому, що я так сказав! Отже, беріть цю руду відьму із собою, несіть звідси подалі, шукайте татарву, яка тут нині так і нишпорить, продайте бусурманам – та й по всьому! Заразом шапки татарські й усе інше барахло, у яке ми наряджалися, і ще зброю також продайте якнайдешевше, не торгуючись.
– Щоб ніяких слідів, отже?..
– Авжеж, розумако, авжеж!
– Добре придумав, зробимо. А до речі, з Копилом ділитися будемо чи?..
– А його яке діло?!
– Ну-у-у, він все-таки нас сюди послав…
– То він що ж, з нами бабу цю чортову ловив, з нами під її кинджал ліз?! Може, Копилу вона кишки на сніг випустила – га?!
– Або проміж ребер тицьнула…
– У-у-у, кинджал проміж ребер!.. Бісиця!!! Хто б міг подумати… Отже, між собою все поділимо, честь по честі. І без Копила.
На тому й вирішили.
«Живий товар», бранець, раб.