Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко
і три!.. Але тільки облиште це падло спокійно подихати!.. – кричав розгублений слуга, вказуючи на групки відібраних бранок.
– Не хочу ніякої іншої! Хочу оцю, тільки цю!!! Вона буде моєю служницею, ти чуєш?! – волала красуня, ридма ридаючи й повторюючи: – Олександрунько, Олександрунько, моя золота подруженько!.. Це ж я, Марисенька твоя! Пізнаєш?..
Вмираюча отямилась, але лише слабко стогнала: з одного боку, вона досадувала на те, що їй не дають сконати спокійно, з іншого ж – була щасливою тому, що бодай в останні хвилини життя до неї все-таки повернулося справжнє ім’я… хоча вона й не могла ніяк збагнути, хто ця прекрасна жінка! Здається, колись у минулому… і навіть в іншому світі, де зовсім не було страждань, саме лиш повне щастя…
Але ні, ні – не згадати!!! Занадто давно це було, занадто багато горя звалилося на неї одразу, і це геть-чисто змело усі спогади.
Тим часом стражники почали нову обережну спробу розняти жінок, проте ошатно вдягнена рабиня гримнула на них настільки люто, що вони миттю відскочили на доволі пристойну відстань.
– Ну що ж, пані, нехай буде по-вашому, – миролюбно пропхинькав підоспілий на ґвалт товстий євнух. – Дозвольте нам оглянути це падло, тоді ми визначимо, яку допомогу потрібно надати тій, у якій ви угледіли казна-яку цінність.
Однак рабиня нізащо не бажала відпускати тіло, вона тільки послабила обійми. Підійшов табіб[7], гидливо оголив помираючій жінці живіт, потім оглянув спину, розкрив рот, провів пальцями по зубах. В останню чергу оглянув рану на голові, довго морщився, кивав якимсь своїм думкам, однак зрештою наказав своїм людям перенести конаючу до фортеці, а сам попрямував до інших груп бранців.
Отак Настуся (яка виявилась раптом Олександрою… так-так, саме Олександрою!.. нарешті справжнє ім’я повернулося, і тепер вона спробує не забути його – якщо тільки залишиться живою) опинилася серед рабів, відібраних для постачання до султанського палацу. Її помили, переодягли, змастили обличчя й губи олією, натерли чимось грузлим і пахучим рану на голові, зверху наклали чисту пов’язку. Після цього помістили в окрему клітку, поклали на солому, причому зв’язувати руки тепер уже не стали. Тоді лише оглянути бранку прийшов євнух. Схвально зацокав язиком, мовив:
– Чьок гюзель![8]
Це були перші турецькі слова, які вона зрозуміла без сторонньої допомоги. Отак буває в житті: ніколи не знаєш наперед, звідки до тебе прийде порятунок… Хоча чи порятунок?..
Тепер Олександра жила у своїй клітці, ранком і ввечері одержувала по невеличкому коржику, удень – по маленькому кувшинчику води. Ошатна рабиня, що звалася Марисенькою, більше не з’являлася. Тоді навіщо тримати тут її?! Не могли ж тюремники просто забути про неї… Та й, судячи з розмов на площі в день її чудесного порятунку, її вже купили як служницю для цієї самої Марисі!
А може, не купили?! Може, просто вирішили не дати вмерти? Або ця сама Марися просто наказала оплатити її лікування й утримання… або це зробили нові господарі красуні Марисі!..
Бранка губилася
Лікар
Буквально: «Дуже красива», – коротше, красуня