Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко
жінка, уже призначена в гарем самого султана?! Тобі що, хлопчику, життя не дороге?!
– Мені?..
– Особисто я хочу й надалі носити свою голову на плечах, – посміхнувся купець. – Не думаю, що вона буде краще виглядати насадженою на гостру палю посеред однієї зі стамбульських площ.
– Так, але!..
– Ти взагалі уявляєш, яка паніка почнеться, якщо інші жінки довідаються, що ми позбулися однієї з них у такий от спосіб?! А крім того, потай кинути цю бестію за борт не вдасться – це побачать усі. Опісля хтось та повідомить слуг володаря правовірних, як ми поводимося з його власністю! А тоді…
– Але якщо все залишити як є, то ми втратимо не частину дорогого вантажу, а весь вантаж: адже інші бранки й надалі битимуться об стіни трюму…
– От і зроби так, щоб вони припинили біситися, – мовив Айваз примирливо. – Заспокой їх, хлопчику, утихомир. Ти ж чоловік, зрештою, а чоловік повинен уміти втихомирювати жінок.
– Простіше за борт божевільну!..
– Ні, Акраме, навіть не думай про це.
– Але, пане, тоді давайте хоча б на деякий час піднімемо її із трюму на палубу! Може, їй стане краще? Або вона сама вистрибне за борт?! Або, може, помре швидше, еге ж?..
– Ну, от бачиш, ти трішечки помізкував і знайшов вихід… – Купець так і розплився у посмішці. – Наказую закувати руду бестію й підняти на палубу!
– Хазяїне, не варто заковувати: вона й без того ледь животіє; а раптом її в море змиє?! А ланцюги ж грошей коштують… За час плавання ця дзвінкоголоса схуднула вдвічі, її ціна відповідно впала, так що…
Айваз огледів слугу презирливим поглядом з-під примружених повік і подумав: «Все-таки ти хочеш її позбутися, представивши все як нещасний випадок. А раптом за борт змиє… Але нічого в тебе, дурника, не вийде! Не дозволю». Уголос же мовив:
– Замовкни, Акраме. Я не хочу втратити гроші, які за руду бестію все ще можна виручити. Загалом, радій: ти свого домігся. Витягни дівчисько із трюму, але ненадовго. Нехай погріється на сонці, подихає морським повітрям – може, це поверне її до життя.
– Я миттю, хазяїне!..
Слуга кинувся на палубу й наказав матросам підняти рудоволосу бранку на палубу. Коли це зробили, бестія заспокоїлася, щось замурмотіла, спробувала перебирати ногами, але було очевидно, що сил у неї немає зовсім. Бранку залишили на носі галери, уклавши на голі дошки, про всякий випадок прив’язали (щоб, усупереч палкому бажанню Акрама, не змило хвилею) і залишили відлежуватися.
Незабаром вона отямилася. Прохолодне морське повітря приємно голубило шкіру обличчя, наповнювало легені. На палубі їй полегшало, головний біль майже зовсім угамувався.
«Що ж зі мною таке? Що я тут роблю? І взагалі, хто я така?..» – запитувала себе бранка. Вона як і раніше не пам’ятала нічого з минулого життя. Тільки раптом відчула, що жахливо хоче пити. І ще відчула, що тут прохолодно… І чому так паморочиться в голові?! Чому земля хитається?! А що це плескотить зовсім поруч?! І від чого повітря таке сире, і чимось настільки дивно пахне?! Майже як у загадковому місці