Шлях додому. Брюс Кэмерон
киць-киць-киць! – Жінка повзла вперед, випроставши руку. На її руці була товста тканина, просочена запахами багатьох різних тварин, здебільшого котів.
Нажахані кошенята стрімголов кинулися геть. Вони бігли хаотично й безцільно, і ніхто з них не наблизився до тріщини у стіні, де ховалася Мама-Кішка, хоча я відчувала її, зіщулену й налякану. Інші дорослі коти були трохи вправнішими, хоча більшість із них застигла, нажахано витріщившись на людину, що наближалася. Один із котів помчав до отвору й зашипів, коли жінка піймала його руками у важких рукавицях. Вона обережно передала його до іншої пари рук, укритих тканиною. Ще двоє котів промчали повз неї і вибралися на волю.
– Ви піймали їх? – голосно спитала жінка.
– Одного! – крикнув хтось іззовні. – Другий утік.
Я ж знала, що треба робити. Мені слід піти до мами. Але щось усередині протестувало проти цієї думки: я відчувала, як жінка, що повзе назустріч, вабить і зачаровує мене. Мені нестримно хотілося до неї, бо, хоча мене ніко ли й не торкалася людина, я чітко уявляла, як це відчуватиметься, наче мала давні спогади. Жінка простягнула до мене руки, навіть попри те, що решта котів вискакували в отвір у неї за спиною.
– Сюди, цуцику! – Я кинулася вперед, просто їй у руки, махаючи маленьким хвостиком. – О Господи, який ти милий!
– Піймали ще двох! – гукнув голос ззовні.
Я облизала жінці обличчя, звиваючись і вовтузячись.
– Лукасе! У мене тут цуценя, можете забрати його? – Вона підняла мене й оглянула мій животик. – Тобто її. Це дівчинка.
В отворі з’явився чоловік, який приносив нам їжу в мисках, його запах заповнив повітря. Він простяг руки, обережно взяв мене й витягнув на світ. Моє серце билося, але не від страху, а з великої радості. Я досі відчувала позаду себе кошенят, їхній переляк, запах Мами-Кішки в повітрі був сильний, але в ту мить я просто хотіла, щоб людина тримала мене на руках, хотіла кусати пальці чоловіка і стрибати на нього, коли він опустив мене і прокотив холодною землею.
– Яке ж ти дурко! Ти дурненьке цуценя!
Поки ми гралися, жінка по черзі витягала кошенят і передавала двом чоловікам, які садовили їх у клітки в задній частині фургона. Маленькі кошенята розпачливо нявчали. Їхні крики засмутили мене, бо я була їхньою старшою сестрою, але ніяк не могла допомогти, тільки думала, що незабаром до них приєднається наша мати і їм стане краще.
– Гадаю, ми дістали всіх, – сказала жінка, підійшовши до того місця, де я гралася з чоловіком. – Окрім тих, хто втік.
– Так, вибачте. Ваші хлопці ловили їх, але від мене допомоги було небагато.
– Усе гаразд. Для цього потрібен досвід.
– Що буде з тими, хто втік?
– Ну, сподіваюся, вони не повернуться одразу, бо робітники збираються знести ці будинки. – Жінка опустилася навколішки, щоб почухати мене за вушками. Увага двох людей водночас – це найчудовіше з усього, що колись відбувалося зі мною. – Інших собак у підвалі не було. Гадки не маю, що там робив цей малюк.
– Я раніше її не бачив, – сказав чоловік. –