Шлях додому. Брюс Кэмерон
знаю. Іноді я взагалі не розумію людей.
– Я жахливо почуваюся.
– Не треба. Ви ж не знали, що він задумав. Хоч я не розумію, чому вони не відвезли тварин до якогось притулку. Ми могли б знайти кільком із них домівку, і у нас є зв’язки з безпечними місцями для безпритульних котів. Деякі люди навіть не намагаються вчинити правильно. – Жінка підняла мене. – Гаразд, маленька, готова їхати?
Я замахала хвостом, а потім викрутила голову, щоб мати змогу бачити чоловіка. Саме у його руках я хотіла опинитися більше, ніж у будь-чиїх.
– Гм, Одрі?
– Що?
– Я відчуваю, що це моє собача. Одне слово, технічно це я його знайшов.
– О, – жінка поставила мене на землю, і я підійшла до чоловіка, щоб погризти його черевики. – Ну, я не можу так просто віддати тварину. Існують певні процедури.
– Хіба що це моє собача, тоді ви мені його не віддаєте.
– Гаразд. Послухайте. Я не хочу, щоб ця ситуація ставала незручною. Ви взагалі можете взяти цуценя? Де ви живете?
– Тут поруч, у квартирі в будинку через дорогу. Саме тому я й побачив котів: постійно проходжу повз це місце. А одного дня вирішив їх підгодовувати.
– Ви живете сам?
Щось ледве помітне змінилося у настрої чоловіка. Я насторожено підняла голову, прагнучи, щоб він знову взяв мене на руки. Хотіла облизати йому обличчя.
– Ні, я живу з мамою.
– О.
– Ні, це не те, про що ви подумали. Вона хвора. Була на війні, і, коли повернулася з Афганістану, у неї з’явилися певні симптоми. Тож я водночас навчаюся і працюю з асоціацією ветеранів, щоб надавати їй потрібну допомогу.
– Мені дуже прикро.
– Я вчуся онлайн. Це підготовчі курси медичного коледжу. Тож я багато часу проводжу вдома, і моя мама також. Ми зможемо приділити цуценяті стільки уваги, скільки знадобиться. І, гадаю, собака піде на користь нам обом. Мама поки що не може працювати.
Він присів і взяв мене на руки. Нарешті! Він тримав мене, а я відкинулася на долоні й подивилася йому в обличчя. Відбувалося щось важливе, я відчувала це, хоча й не знала, що саме. Лігво, у якому народилася і де досі ховалася Мама-Кішка, здавалося місцем, яке я залишаю позаду. Тепер буду з цим чоловіком, куди б він не взяв мене з собою. Саме цього я хотіла: бути разом з ним.
– Ви колись мали цуценя? – спитала жінка. – Ви знаєте, що вони потребують чимало уваги?
– Я ріс із тіткою. У неї було два йоркширських тер’єри.
– Цей цуцик уже більший за йорка. Вибачте, Лукасе, але я не можу. Це неетично. У нас є процедура перевірки. Одна з причин, чому до нас так рідко повертають тварин, – це дуже суворі вимоги.
– Що ви хочете цим сказати?
– Я відмовляю. Не можу дозволити вам забрати її.
Чоловік глянув на мене й усміхнувся.
– Ну, що, маленька, ти чула це? Вони хочуть забрати тебе в мене. Хіба ти цього хочеш? – Він схилився обличчям до моєї морди, і я його лизнула. Він усміхнувся. – Ми з цуценям голосуємо за те, що воно залишиться в мене. Два проти одного, – м’яко заперечив він жінці.
– Ха, –