Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик
назбирати хоч якісь гроші.
– Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози ніколи ледачими не були!
Здавалося, лише тепер Олекса по-справжньому пізнав молодшого брата. На Покрови минає десять років відтоді, як він пішов служити до австрійської армії. Малому Василеві було тоді одинадцять. За ті роки він встиг двічі повоювати, побачити розвал «бабці Австрії» і недовге життя України, стати батьком двох синів і… майже не бачити, як із брата-шибайголови виріс слічний парубок. Шкода, що батько не дочекався цього!
– Ти там дивисьи, не перепрацьовуй! – наставляв брата Олекса. – Не знаю, чи всьо сказав Іван Кандибів, але не думаю, що в Америці просто за так платять гроші. Наробитисьи треба, дай Боже! І не звикай до гари, бо сам знаєш – то біда!
– Та я і не люблю того! – заспокоїв брата Василь, на що Олекса мовив:
– Ну-ну, всі так кажуть! А після тьижкої роботи рука сама сьи тягне до келішка.
Василь усміхнувся.
– То мені не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америці є якийсь «сухий закон». Не можна пити.
– І то добре!
Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспішив прощатися, пославшись на невідкладні справи. Хоч Олексі і хотілося довше поспілкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за ці роки вони так і не поговорили серйозно, по-чоловічому, але зрозумів, що не лише він чекає на розмову.
З-поміж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марією Білецькою стала для Василя найтяжчою. Дівчина так і не змогла зрозуміти, чому її нареченому так конче потрібно їхати аж за океан, щоб заробити грошей.
Вони зустрілися біля «їхньої» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усіма своїми родичами, отримати необхідні у таких випадках настанови, пообіцяти, що берегтиме себе і точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта в’їзду до Америки, а, відповідно, і віза була чинною саме на три роки. Повністю поглинутий підготовкою до від’їзду, до останнього дня Василь Мороз навіть не зміг спокійно поговорити з коханою.
– Невже так конче треба туди їхати? – вкотре говорила дівчина. – Так далеко і так надовго?
Василь обійняв Марію і притиснув до себе.
– Ну, не починай знов, Марійко! Ти ж знаєш, що їхати я мушу.
– Але чому? – не заспокоювалася дівчина.
– Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми підемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дітьми, та й Ганя знов у тяжі. А з твоїми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Нє, до Америки ліпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми і хату поставимо, і морґів купимо!
Марія зітхнула. Вона розуміла, що рішення Василя поїхати вже не переробиш, та й гроші витрачені великі, не вернеш, але все її єство противилося тому, що їм треба було розстатися.
– А ти мене не забудеш? – обережно запитала вона.
Василь посміхнувся. Дівчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але відчула.
– Головне, щоб ти мене дочекалася! – сказав