Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик
– ти не знаєш! То для твоєї безпеки! Зрозумів?
– Так, пане комісаре!
Тут озвався Теодор Смольницький:
– Може, затерти той напис?
– Відставити! Нехай буде! Поселимо сюди якусь велику українську шишку, прочитає і перекаже про передсмертну записку своїм.
– А як з родиною?
– Передачі брати! Тіло відправити студентам медичного факультету. Нехай вчаться. Поховати за міський рахунок як бездомну. Виконуйте!
Міхал Кайдан не став контролювати, як виконуються його накази. Він причинив за собою двері камери, щоб не бачили випадкові очі того, що відбувається за ними, і поспішив до себе. Треба було подумати, які протоколи допиту залишити, а які переписати.
Він не міг змиритися з тим, що ця тендітна жінка виявилася сильнішою за нього і хоч ціною власної смерті, але все ж вийшла переможницею з їхнього герцю…
Про те, що польська поліція щось приховує, Федір Мороз дізнався випадково. 15 лютого у польських газетах з’явилася невелика замітка, що в тюрмі по вулиці Яховича покінчила життя самогубством через повішання така собі Юлія Браска. Щоправда, інші газети переконували, що звати самогубцю Юлія Баравська. Зрештою, нічого особливого у таких повідомленнях не було: в’язні вкорочували собі життя постійно, не витримавши мук, чи робили це під тягарем злочинів. За інших обставин на подібну замітку Федір, можливо, навіть і не звернув уваги, але ось уже четвертий день як він не може виконати наказ Андрія Мельника: знайти перебування заарештованої декількома днями раніше Ольги Басараб.
Він так і не дізнався б нічого, якби не несподіваний виклик до кабінету підкомісара[9] Ґжегожа Глодувки. Його безпосередній начальник, на відміну від своїх колег, був людиною незлобною і не переймався тим, що серед його підлеглих зустрічаються не самі лише поляки. Про причину виклику Федір не здогадувався до останньої миті, адже займав у відділку поліції скромну канцелярську посаду, тому ні про яке заохочення чи, навпаки, покарання навіть не було мови.
– Як вам працюється у нас, пане Морозе? – поцікавився підкомісар, запросивши Федора сісти.
– Дякую, добре, – відповів заінтригований таким початком розмови Федір.
– Ви хочете продовжувати служити у поліції?
– Так. Мені подобається моя робота.
Тут підкомісар Глодувка вирішив не тягнути далі:
– Що ж, а тепер скажу, чому я вас викликав. Вам, пане Мороз, безперечно, відоме рішення від 22 березня 1920 року, яке давало право комісарам поліції приймати на роботу осіб, якщо вони відповідали усім вимогам до претендентів.
Федір Мороз знав про це рішення і навіть здивувався, коли підкомісар заговорив про нього. Федір зовсім недавно мав розмову з Андрієм Мельником. Крайовий комендант саме журився, що він, Мороз, надто довго служить на непомітній роботі і чи не час уже звернутися до свого начальства, щоб довірили відповідальнішу ділянку. Видно, крайовому коменданта було відомо те, про що навіть не здогадувалися підлеглі.
– Я дякую панові підкомісару за довіру, але дозвольте подумати, – відповів Федір.
– Але
Поручик.